Аналітична історія України - Олександр Боргардт

(теж там, с. 83)

Так, знайома картина, – типова імперія, «другий Рим»; не ліпшим від якого буде й «трєтій Рім». Але, все це загальні риси характеристики імперського суспільства, що законсервувалися потім і в суспільствах похідних – російському та совєцькому. Нас буде надалі цікавити дещо інше, отой самий «Промєтєєв огонь Еллади». Наведемо з цього приводу досить розлегле міркування; останнє з усіх висловлювань попереднього автора, та саме на цю тему:

Ставлення до знань було подвійним. Візантійське суспільство поважало розумову працю, але разом із тим побоювалося великих знань, вбачаючи в них джерело гордині та єресей. Нерідко візантійські агіографи примушували своїх героїв пишатися тим, що вони не знайомі ні з поезією, ні з риторикою, ні з філософією. Але, разом із тим було у Візантії чимало начитаних людей, аматорів книги. Щоб подолати це протиріччя, знання поділяли на істинні та хибні: істинні йшли від Бога та поєднувалися з благочестям, хибні наближувано звичайно до «еллінської премудрості». Істинні знання зображалися не стільки виником власних зусиль, скільки милості Божої: людина набувала їх не на шкільній лаві, не з читання книжок, а тому що янгол давав їй проковтнути папірець, який мав чудотворні властивості. Інакше кажучи, знання вважалися цінністю лише остільки, оскільки вони наближували до пізнання Бога та вічності.

(теж там, с. 140)

Але, так пише сучасний автор, який не помічає у Візантії жодного «Промєтєєва огня». Бо, те, що могло би ним бути – стало всього тільки «еллінською премудрістю», осуджуваною та хибною. То, може це є нещодавнє відкриття?

Ну, що ж, – пошукаємо у класика. Він впевнено пише нам, щоправда, не про Візантію, а про Росію з отим «вогнем Еллади», що:

Тому гидливе та боязке почуття охоплювало древньо-руську людину при думці про риторську та філософську еллінську мудрість: все це справа грішного розуму, відданому на власний розсуд.

(В. О. Ключевский, Сочинения, Москва, 1957, т. 3. с. 296)

Та додає до цього ще й пару виписок із давньої російської літератури, не подаючи адреси («в одном древнерусском поучении читаем…»); таке щось – гріх подавати в перекладі, вибачаємося:

Богомєрзостєн прєд Богом всякій, кто любіт гєомєтрію; а сє душєвниє грєхі – учіться астрономії і еллінскім кнігам….

Або таке, чи не ще краще:

Братія, нє високоумствуйтє! Єсли спросят тєбя, знаєшь лі філософію, отвєчай: еллінскіх борзостєй нє тєкох, ріторскіх астрономов нє чітах…

Підкреслимо, що автор ідіотичної парадигми – про успадкований Росією від Візантії, разом із православ’ям, отой «огонь Еллади», – не міг цього не знати. А раз так, то навіщо ж писав: від невігластва, чи в надії когось обманути?

На жаль, ця зловісна альтернатива є класичною для багатьох, хто писав чи пише про Російську історію.

Отже, насправді Візантія, це ніяк не спадкоємиця Еллади, а чорна діра людського пізнання, де «…істинні знання» від «хибних» (або – справжніх, бо ж «еллінської премудрості»), мають повноваження відділяти невігласні попи.

Тому не дивно, що справжній «Прометеїв вогонь Еллади», як твори Платона чи «Логіку» Арістотеля, – скоріше можна було відшукати в бібліотеках Багдаду або татарського Сараю, ніж у Константинополі. Для цього останнього то була лише хибна мудрість, нє «угодна Богові». Так само, як і для «трєтьєго Ріма», де бібліотеки з’являться десь не раніше XIX ст. (чи може XVIII?).

Перший Рим не створив власних культурних цінностей, але принаймні засвоїв та зберіг культурну спадщину попередників, в тому числі і Еллади. Та, не можна цьому заперечувати, – істотно продвинув людські досягнення в технічній галузі цивілізації. Його дорогами та акведуками можна користуватись і сьогодні.

Другий Рим не забудував своїх володінь новими цирками або дорогами чи водогонами. Його сил, дикого та невігласного, не завжди вистачало на підтримку в діючому стані набудованого Першим Римом, а його пишні імператори не завжди уміли читати, а поґотів писати. Цей вже ніколи та нікого особливо не завойовував, зменшуючись з часом як ота шагренева шкіра. Постійний брак військової сили весь час спонукає Візантію поширювати агресію таємну, – змови, диверсії, вбивства правителів інших країн. В усіх околишніх країнах аж роїться від ромейських шпигунів та таємних агентів, убивць.

Все це багатство таємного злодійства у нього перейме згодом та розвине далі, далі, – достойний спадкоємець другого Риму – Москва. Не якийсь там «вогонь Еллади» (він там їй потрібний), а саме це: спадковий скарб антилюдства.

Суспільство Риму було, наче, гранично жорстоке, життя людини там не цінувалося в принципі, вбивали, як зайде потреба, то й імператорів: чи не половина їх померла не власною смертю. Бавитись видовиськом насильницької людської смерті – мав там змогу кожен та кожного дня, в будь-якому цирку. У другому Римі вражає дещо інше. На його аренах уже не бились гладіатори – на це не ставало грошей, але людське життя було так само нічого не варте, а з імператорів не своєю смертю померла вже половина. Але, від жорстокостей другого Риму тхне вже відчутним присмаком психічної хвороби.

У Римі військовополонених продавали до рабства, поґотів, не було й закону, який би карав за продаж у рабство вільної людини. Таке щось заведеться лише у правовій державі остроґотів, уже після Риму. Тут, у Візантії, – було так само, але полонені… Часом їх кидають до льохів та там виморюють голодом, з цікавістю спостерігаючи, як з них з кожним днем по краплині уходить життя. Часом їх для чогось тортурують, забивають на смерть батогами; або осліплюють – суто візантійське покарання.

Так само осліплювали або били батогами скинутих імператорів; тих самих, що за свого правління зобов’язані були ходити у червоних чобітках та лежати тільки на червоних подушках. Ми сьогодні є звичні та – цілком слушно – пов’язувати рекорди безглуздої жорстокості з «Трєтьім Рімом», але – було на що подивитись іще там. Рідкими були мілітарні успіхи християннішої з імперій, але коли Васілейосу II (976–1025) пощастило перемогти сусідніх болгар, – він наказав осліпити 14 000 полонених, щоправда – оказавши й милість: полишив одне око кожному сотому, щоби той міг відвести їх додому.

Такі звичаї не могли минути увагу сусідів, та коли наш літопис описує гвіздки, що забивали воїни Ігоря до голови ромейським полоненим та різанину над ними, – хай ромеї дякують за це собі ж. Бо, зауважимо це без скрупулів, – самі формували у сусідів думку про те, що «добрий ромей – то мертвий