Аналітична історія України - Олександр Боргардт
Але, він не був першим, бо Олаф, син Сіґтрюґа, приходить із флотом у 625 дракарів та займає Йорк. Проти виступає Етельстан та відбувається славетна кривава битва під Брунабурґом, і Олаф тікає, рятуючи життя.
Однак, 939 помирає Етельстан та Олаф знову приходить до дансько-норвезького Йорку та сідає там: без Йорку він просто не може. Наступник Етельстана – Едвард (939–946) спочатку визнає його права, але дещо уміцнившись сам, – 944 виганяє Олафа з Йорку. Але, 948 з’являється Ерік, хоч знову не утримується на троні: новий король англів Едред (946–955) виганяє Еріка на Оркнеї, де той ховається у місцевого ярла Сіґурда. Тоді, зібравши сили, Олаф знову сідає в Йорку, цього разу – аж на три роки.
Тільки за рік до смерті, 954, король Едред виганяє нарешті з Йорку всіх претендентів та приєднує Нортумбрію до іншої Англії. Втім – тільки до часів Канута (Великого, 1018–1035), конунга данів.
Як бачимо на власні очі, тогочасна гризня за владу над Йорком, – далеко перевершувала навіть київський рівень. Але, було й дещо спільне. Початок саги про Еґіля розповідає, як король Ґаральд Ковтун став королем усієї Норвегії, яка складалася перед тим з десятка (можливо) окремих королівств. Цікаво тут оцінити масштаби битв, які для цього знадобилися. Ми бачили, що київські князі не мали у себе великих сил, лише дружину («ґірд» на півночі), а така не становила, звичайно, більше тисячі-двох.
На півночі, у малолюдній Норвегії, – було ще гірше. Там потужний ярл міг виставити сотню-три воїнів, конунг – до тисячі… Порівнюючи з часами Ґотських воєн або Аттіли, часами воюючого народу, – воістину масштаби ліліпутів.
В сазі про Еґіля ярл Торульв відправляється до Фіннмарку побирати данину з фінів – у супроводі сотні воїнів. Почувши від короля квенів Фаравіда, що йому загрожує з півдня напад кар’ялів, Торульв разом із іще трьома сотнями квенів – відбиває напад; отакими були війни на півночі.
А за таких масштабів – і один, хоробрий та відчайдушний, – міг вирішити багато. Не дивно, що пам’ять про воїна, який убив багацько ворогів ставала змістом саги.
Підсумок всього цього може бути тільки один: будь-які свідоцтва взагалі – слід сприймати критично, звідки б вони не походили, бо часом і в підручниках історії можна відшукати не менше помилок, ніж у сазі про Еґіля або якійсь інший.
Доповнення 5
Християнство та його значення в історії
Тезу про суттєве історичне значення релігії – важко підважити. Тому, оскільки з часів Володимира Україна є офіційно християнською, – розглянемо й цей вплив на неї: наслідки хрещення. Збитки та прибутки.
Для початку дещо визначимо те, з чим надалі матимемо справу. Християнство, як і будь-яка релігія, пов’язується звичайно з вірою у єдиного Бога; добре, саме з цього й почнемо.
Думка про те, що світ, в якому ми всі живемо, є продуктом вищого, абсолютного розуму, – є не тільки привабливою, але й внутрішньо послідовною та логічною. Найбільше, що можна сказати про Бога розумній людини, буде те, що він є абсолютний, одвічний та всюдисущий. До такої думки все ближче підводить нас і наш власний розум, далеко не абсолютний, але…
Але, для простої, не надто обтяженої розумом людини Бог – то радше свічка, запалена перед іконою, піп при всіх регаліях; одне слово – щось гранично конкретне.
Так, як же воно пов’язуються докупи, між собою, ці дві абсолютно різні ідеї: ідея єдиного Бога – Творця Світу, та Бога, який спілкується з віруючими у Нього через, так би мовити, своїх «особо уполномочєнних» посередників, – священослужителів? А папа Римський, скажімо, той і цілком офіційно – іменується «намісником Бога на землі?»
Оті, від несмертельної «наукі наук» – марксистського знахарства, запевняють нас, що хоч це, власне, є «опіум для народа», але є й неймовірно прогресивне (діалектика, що ж тут поробиш). Бо це – «єдинобожжя», а до того ще й «рєлігія классового общєства». Адже, не забудемо, що згідно того знахарства цивілізація, як і оте «классовоє общєство», – починаються з альфи та омеги всього – «рабовладєльчєского общєства». А перед тим було саме «варварство» та багатобожжя язичництва, коли в кожному кущі сидів свій невеличкий «бог».
Але, вся ця струнка картина, намальована двома аферистами від історії та філософії, – розсипається на порох при першому зіткненні з реальністю та її науковим аналізом. А це, одне й друге, свідчить нам, що віра у єдиного Бога, першопочаток усіх речей, – здавна була притаманна людям нашого континенту, які знали його під іменем Хана Тенгрі – Владця Неба, або Дієваса балтів чи Діу ґерманів. Та з яким і намагалися спілкуватися суто приватно, не відаючи того, що називають релігією, а поґотів – церквою з її попами. А їх шамани, друїди, вайделоти чи як їх там іще, – займалися ніяк не спілкуванням з Богом, а всього й тільки звичайною побутовою магією та цілительством; ні більше, але й не менше.
Але, так було лише на самому початку.
Бо, все ускладнюється розвиваючись далі, та саме на цьому й полягає закон розвитку (принаймні – нормального). У еллінів та римлян, хоч іще й зберігається поняття головного Бога (Теос або Юпітер), але він завідує вже цілою ієрархією богів. З’являються виспеціалізовані храми, присвячені окремим богам цього пантеону, з’являються їх жреці. От вам і язичницьке багатобожжя.
Але, чому ж не помітити й того, що в такий саме спосіб еволюціонувало й християнство, що й досі претендує на єдинобожжя? Бо істиним єдинобожжям воно було, хіба, в апостольські часи. Потім з’являється догмат Трійці, потім до святих долучаються апостоли, потім канонізуються мученики; християнський канон дозволяє всім їм молитися поокремо, та дехто зі святих уже набув певної спеціалізації. Як ми вже зазначили – це нормальний шлях розвитку, але ж не треба себе іменувати єдинобожжям, – для цього вже нема підстав.
Отже, як ми бачили на наведених прикладах, схема розвитку є така: первісне єдинобожжя обрастає з часом жрецями, храмами, теорією справи, та втрачає первісний сенс – єдинобожжя. В сучасному світі таким єдинобожжям є лише оте первісне тенгеріанство, віра у Владику Небесного –
