Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи - Сергій Миколайович Поганий
*
Завжди уважний до свого іміджу за кордоном, Михайло Горбачов з великим занепокоєнням слідкував за зростаючою хвилею західної критики, направленої на нього і його уряд. Він навіть скаржився академікові Валерію Легасову, що його прізвище називають безпідставно. Потрібно було діяти, і діяти швидко.
Шостого травня, коли після різкого сплеску протягом попередніх днів показники радіації з реактора почали знижуватися, Міністерство закордонних справ СРСР організувало пресконференцію стосовно інциденту. Відповідав за все перший заступник Ковальов, який кілька днів тому зустрічався з іноземними послами. Повістка була традиційною: холодна війна і критика США за організацію «кампанії масової істерії». Утім, на конференції також прозвучав свіжий голос — першого голови урядової комісії з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС Бориса Щербини, який нещодавно повернувся з Прип’яті. Він визнав: спочатку рівні радіації недооцінили, внаслідок чого евакуацію цивільного населення було відкладено. Радянським журналістам та їх колегам із країн «соціалістичного табору» дозволили задавати питання безпосередньо з місця, тоді як західні кореспонденти мали показати свої заздалегідь. Незважаючи на розчарування останніх, радянський уряд нарешті почав говорити зі своїм народом та світовою спільнотою мовою правди.
Того ж дня «Правда» опублікувала статтю, в якій пояснювалося, що вибух на Чорнобильській атомній станції 26 квітня спричинив масштабну пожежу. Журналісти видання наголошували на героїчній боротьбі пожежників, які ліквідували вогонь. Обережно намагаючись надати більше інформації щодо наслідків аварії, радянське інформаційне агентство ТАРС доповіло про поширення радіоактивних речовин за межі забороненої зони в Україні та Білорусі, а також про загрозу забруднення Дніпра. Утім, радянські ЗМІ не лише інформували: вони також критикували, і мішенню був Захід, чиє обурення змусило Радянський Союз перервати своє замовчування високих рівнів радіації.
«На превеликий жаль, окремі групи на загальному фоні співчуття і розуміння намагаються використати те, що сталося, у безчесних політичних цілях, — зазначалося в тексті ТАРС. — Чутки та спекуляції, які не мають нічого спільного з елементарними нормами моралі, поширюються як пропаганда. Прикладом слугує безпідставне перебільшення щодо тисяч загиблих і паніки серед населення». Союз мав на увазі неперевірені повідомлення західних журналістів про кількість жертв, опубліковані протягом перших днів після аварії. Зі свого боку, ціль радянської верхівки полягала в дискредитації запитів урядів та журналістів західних країн про надання додаткової інформації. Союз атакував, намагаючись зберегти своє обличчя.
Приблизно тоді ж, після кількаденних відмов, Міністерство закордонних справ у Москві нарешті дало згоду на візит спочатку в Київ, а потім — на місце катастрофи обмеженої групи іноземних журналістів, включаючи репортерів із країн Заходу. Республіканська урядова комісія з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС обговорила майбутній приїзд на своєму засіданні 5 травня. Було доручено підготувати місця візиту і проінструктувати людей, які мають спілкуватися з іноземними журналістами. За останнє завдання відповідав завідувач відділу агітації та пропаганди і майбутній Президент України Леонід Кравчук. Очікувалося, що кореспонденти захочуть відвідати лікарні та райони, де проводиться деконтамінація. Окрім установки на режим секретності, у тих, хто відповідав за прийом іноземців, проявився комплекс меншовартості. «Потрібно почати з непривабливого лікарняного одягу, включаючи постільну білизну», — зауважував Григорій Ревенко, перший секретар Київського обкому КПУ Євгеній Качаловський, перший заступник Голови Ради Міністрів УРСР, запевнив присутніх на підготовчому засіданні, що він «підпише наказ про надання додаткових комплектів постільної білизни». Влада не горіла бажанням демонструвати іноземним гостям реальний стан радянських лікарень та рівень життя в комуністичній наддержаві.
Виділивши нову постільну білизну, лікарні підготували ще 8 травня, однак цим приготування «потьомкінських сіл» не обмежувалося. У КДБ висловлювали особливе занепокоєння щодо величезних черг біля залізничних кас, — кияни продовжували масово залишати столицю. «Вони [іноземні журналісти] насамперед кинуться до кас і опублікують інформацію, яка нам не потрібна», — сказав членам комісії Голова КДБ Української СРС Степан Муха. Він також поінформував своїх колег, що з 20-ти кореспондентів, які прибули в місто того дня, половину становили репортери з «капіталістичних держав». Українські високопосадовці пообіцяли розв’язати проблему довгих черг, відкривши додаткові каси — це рішення допомогло збити журналістів з пантелику. В матеріалі «New York Times», опублікованому 9 травня, стверджувалося, що кияни сотнями залишають своє місто: насаправді ж вони виїжджали десятками тисяч.
Журналісти, які відвідали Київ 8 травня, також звернули увагу на присутність великої кількості співробітників міліції на вулицях, хоча загалом ніяких ознак паніки не було — кияни виходили на прогулянки, а дехто навіть рибалив на Дніпрі. Усе це не мало нічого спільного з неперевіреними повідомленнями про тисячі загиблих і тяжкопоранених унаслідок вибуху. Голова Ради Міністрів УРСР Олександр Ляшко, який виступав перед журналістами, не відмовив собі в задоволенні взяти участь у пропагандистській війні: він попросив підвестися журналіста — автора панічної статті про наслідки аварії. Імовірно, Ляшко мав на увазі кореспондента «United Press International» Лютера Вайтінгтона, який, зустрівшись кілька тижнів тому в Москві з жителькою Києва, отримав від неї неправдиву інформацію. Деякі з його колег вважали, що Вайтінгтон, чиє знання російської в кращому разі було сумнівним, не зрозумів почутого належним чином, перекрутивши історію жінки. Як би там не було, Лютер Вайтінгтон до Києва не прилетів. «Нагадив і втік», — сказав Ляшко, зачитавши фрагмент із панічної статті. «Кореспонденти збентежились, про що свідчило бурмотіння, яке прокотилося залою», — пригадував Ляшко, очевидно, задоволений ефектом.
*
Восьмого травня, у день прибуття іноземних журналістів до Києва, Чорнобильську атомну електростанцію відвідав Ганс Блікс, колишній міністр закордонних справ Швеції, який був генеральним директором Міжнародного агентства з атомної енергії. Це стало знаком нового духу відкритості Радянського Союзу. У супроводі академіка Євгенія Веліхова Блікс і його американський радник з питань ядерної безпеки Морріс Розен здійснили виліт гелікоптером із Києва в Чорнобиль, оглянувши район навколо зруйнованого реактора.
Візит Блікса в Чорнобиль став для радянської влади, яка направила йому офіційне запрошення 4 травня, суттєвою проблемою. Союз прагнув, щоб Ганс Блікс заспокоїв публічну думку Заходу, особисто переконавшись, що перші повідомлення і побоювання були перебільшені, а для мінімізації шкоди, завданої вибухом, докладено всіх можливих зусиль. Але як усе реалізувати, якщо навіть провідні радянські експерти й досі не можуть сказати, що спричинило вибух і чого очікувати від некерованого реактора, який продовжував розжарюватися й охолоджуватися довільним чином?
Ще на стадії планування візиту Блікса Євгеній Веліхов припустив, що везти вченого
