Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи - Сергій Миколайович Поганий
Василь Ігнатенко помер 13 травня, того ж дня, коли на Митінському кладовищі в герметичних цинкових трунах поховали лейтенантів Володимира Правика і Віктора Кібенка. Їхні тіла загорнули в поліетиленові мішки і поклали в труни. Водночас самі труни також були обгорнуті в поліетилен і покладені у ще більші труни, виготовлені з цинку. Лише після цього подвійні труни опустили в могили, облицьовані цементною плиткою. Родичів поінформували: тіла були занадто радіоактивним, щоб ховати їх в іншому місці чи будь-яким іншим чином. Члени родин підписали надані їм документи, підтверджуючи свою згоду. Їм сказали, що їхні сини були героями. Але останні більше не належали своїм родинам: їхні земні останки відтепер належали державі, яка вирішувала, що робити і як вшановувати їхню пам’ять.
Похорон Василя Ігнатенка проходив в обстановці повної секретності. Занепокоєння викликало поширення не радіації, а новин про людей, які помирають від променевої хвороби. Доти, доки вони повернули на кладовище, полковник Радянської армії, відповідальний за церемонію похорону, протягом кількох годин водив по Москві автобус з труною Ігнатенка і членами його родини поруч. Родичам він говорив: «На кладовище в’їзд заборонено. Кладовище атакують іноземні кореспонденти. Почекайте ще трохи». Більше не маючи сил стримувати емоції, Людмила випалила: «Чому вони приховують мого чоловіка? Він що, вбивця? Злочинець? Кого ми ховаємо?!» Полковник здався. «Їдемо на цвинтар. Дружина в істериці», — передав він по рації. Вже на території все було оточено солдатами. «Нікого не пропускали, — згадувала Людмила Ігнатенко. — Були тільки ми. Вони засипали його землею за лічені хвилини. Офіцер кричав: “Швидше! Швидше!” Мені навіть не дозволили обійняти труну. І все — в автобус. Крадькома».
Новини про похорон пожежників не мали дійти до іноземних журналістів чи — завдяки останнім — до населення Радянського Союзу загалом. Кількість смертей тільки починала збільшуватися. Протягом кількох місяців від гострої променевої хвороби помре 28 осіб. Значно більше піде з життя протягом наступних років унаслідок ускладнень, викликаних впливом високих рівнів радіації. Середня доза, отримана майже 600 000 ліквідаторами в зоні відчуження, становила 12 бер, — стократне перевищення річної норми, визначеної Міжнародною комісією з радіаційного захисту. Впродовж наступних років і десятиліть рейтинги смертності та інвалідності серед ліквідаторів значно перевищуватимуть аналогічні серед загального населення.
Розділ 5
Розплата
Глава 15
Словесна війна
Михайло Горбачов перервав своє публічне мовчання 14 травня, через 18 днів після катастрофи. «Добрий вечір, товариші! — промовив він, починаючи телевізійне звернення до країни. — Всі ви знаєте — нещодавно нас спіткало лихо». Він не звертався до своїх співвітчизників подібно Йосифові Сталіну, — як до «братів та сестер», — але говорячи «ми», Горбачов намагався відновити атмосферу довіри і солідарності між керівниками і керованими, яку — якщо вона взагалі існувала за часів СРСР — було зруйновано інформаційною політикою його ж уряду після катастрофи на ЧАЕС.
Горбачов, очевидно, не вважав, що оприлюднення правди — найбільший оптимальний варіант управління державою. «Ми вперше зіштовхнулися з такою руйнівною силою, як неконтрольована ядерна енергія», — сказав він, дотримуючись офіційної секретності щодо катастрофи 1957 року в Озерську. Утім, Генеральний секретар був абсолютно чесним, запевняючи глядачів у тому, що влада, працюючи цілодобово, робить усе від неї залежне з метою ліквідації наслідків аварії. Горбачов також надав максимально точні дані, які тоді мав, про кількість постраждалих безпосередньо внаслідок аварії — у 299 чоловік і жінок діагностували променеву хворобу, а число жертв зросло з двох до семи. Він назвав імена перших двох людей, які померли в день аварії, але не імена тих, хто помер у Московській клінічній лікарні 8 травня.
Горбачов заявив, що було вжито всіх можливих заходів з метою якомога швидшої евакуації з районів постраждалої зони. «Щойно отримавши перевірену інформацію з першоджерел, її одразу оприлюднили радянському народу і дипломатичним шляхом направили урядам інших країн», — наголосив радянський лідер. Відтоді це стане захистом для нього і його уряду: що можна вважати «перевіреною» інформацією, — питання, звісно, суб’єктивне, і саме щодо цього між Горбачовим і жителями Прип’яті, Києва та урядами інших країн виникли розбіжності.
Більша частина першого виступу Михайла Горбачова, присвяченого питанню Чорнобильської катастрофи, стосувалася полеміки і критики Заходу. «Правлячі кола США та їхніх найбільш завзятих союзників — серед яких, зокрема, я хотів би виділити Федеративну Республіку Німеччину, — розцінили цей інцидент виключно як нову можливість перешкодити розвиткові та поглибленню діалогу між Сходом і Заходом, який і так просувається з певними труднощами, виправдавши водночас гонку ядерних озброєнь, — висловився Горбачов. — На довершення було зроблено спробу продемонструвати всьому світові, що з СРСР у принципі неможливі переговори — не кажучи вже про домовленості, — таким чином даючи зелене світло подальшим приготуванням до війни».
Горбачов реагував на хвилю обурень і критики, яка прокотилася країнами Центральної та Західної Європи, — зрештою, досягнувши Сполучених Штатів Америки, — після відмови і небажання Радянського Союзу надавати інформацію про аварію та її наслідки. Коли про новину щодо поширення радіоактивної хмари за кордони Радянського Союзу дізналася європейська громадськість, політики і пересічні громадяни здійняли тривогу з огляду на безпосередні та довгострокові наслідки.
Найрізкіше відреагувала Західна Німеччина, де Ганс-Дітріх Геншер, міністр закордонних справ, вимагав зупинити всі радянські ядерні реактори; італійці ж відмовилися приймати у свої порти радянські кораблі, якщо ті перевозили будь-який вантаж з України. Утім, на реакцію країн не могла не вплинути, по-перше, їхня політика і, по-друге, важливість атомної енергії для економіки. Так, у Франції, де більшу частину електроенергії виробляли AEG, уряд усе спростовував, відмовляючись визнавати, що радіоактивна хмара з Чорнобиля взагалі коли-небудь потрапляла в повітряний простір країни. У Британії, куди хмара пішла з Франції, навіть не намагалися заперечувати чи приховувати її наявність. У комуністичних країнах Східної Європи мовчали державні лідери, але
