Вступ до психоаналізу - Зигмунд Фрейд

можна виснувати, що у випадках амнезії, пов’язаної з істеричними нападами, йдеться не про рису, властиву неврозам узагалі, а про психологічний характер істеричних змін. Проте вагу цієї відмінності трохи применшує наступне міркування. «Значення» симптому ми розуміли як єдність двох його складників: «звідки» і «куди» (або «навіщо»), тобто вражень і подій, з яких він походить, і намірів, яким він служить. Отже, «звідки» симптому полягає у враженнях, які надходять ззовні і тому неминуче були колись усвідомлені і які внаслідок забування згодом можуть стати неусвідомленими. Натомість «навіщо» симптому, його тенденція — це завжди ендопсихічний процес, що, ймовірно, спершу був усвідомленим, але не менш імовірно, що він ніколи не був усвідомленим і з самого початку лишався в неусвідомленому. Отже, питання, чи охоплює амнезія також і «звідки», тобто ті переживання, на які спирається симптом, як це трапляється при істерії, не дуже й важливе, натомість «куди», тенденція симптому, що з самого початку може бути неусвідомленою, має велику вагу, бо забезпечує залежність симптому від неусвідомленого, однаково велику і при неврозі нав’язливих станів, і при істерії.

Наголошуючи таким чином на ролі неусвідомленого в психічному житті, ми накликали на психоаналіз вогонь найлютішої критики. Не дивуйтеся цьому й не думайте, ніби цей опір пов’язаний тільки з цілком зрозумілими труднощами — адже важко уявити неусвідомлене — або з відносною недосяжністю доказів, які підтверджували б існування неусвідомленого. Як на мене, цей опір породжують глибші причини. Протягом свого розвитку людство було змушене витерпіти два тяжкі удари, що їх завдала наука по його наївному самолюбству. Перший стався тоді, коли людство почуло, що наша земля — вже не центр усесвіту, а лише невеликий фрагмент світобудови, велич якої годі уявити. Він асоціюється в нас з ім’ям Коперника, хоча ще александрійська наука висловила такі самі твердження. Другого удару завдано тоді, коли біологічні дослідження знищили нібито притаманний людині привілей на осібний акт створення, довели, що людина — парость тваринного царства і в її натурі — незатерті тваринні риси. Ця переоцінка, здійснена в наш час під впливом Ч. Дарвіна, Уолеса та їхніх попередників, породила найлютіший спротив у сучасників. Третього й найдошкульнішого удару людське прагнення величі зазнало вна­слідок сьогочасних психологічних досліджень, які змогли довести кожному людському Я, що воно ніколи не господар у власному домі, а вдовольняється лише жалюгідними частками інформації про те, що відбувається в його психічному житті неусвідомлено. Ми, психоаналітики, не перші й не єдині, хто закликає людину зазирнути у свій внутрішній світ, але, здається, нам судилося найревніше обстоювати цей принцип і покріплювати його емпіричним матеріалом, що безпосередньо стосується кожної людини. В цьому й причина тієї загальної ворожості до нашої науки, абсолютного нехтування академічної ґречності і цілковите відкидання опонентами будь-яких осторог неупередженої логіки; крім того, спокій нашого світу ми змушені порушувати ще й іншим чином, і про це ви невдовзі почуєте.

Лекція 19

Опір та згнічення

Вельмишановні добродійки і добродії! Щоб далі просуну­тись у розумінні неврозів, нам потрібні нові спостереження, і два з них я зараз оприлюдню. Обидва вони просто дивовижні і попервах дуже несподівані. Але завдяки нашій торішній роботі ви вже цілком готові сприйняти їх.

По-перше. Починаючи лікувати хворого і звільняти його від симптому, що завдає йому страждань, ми натикаємось на могутній затятий опір, який не слабне протягом усього періоду лікування. Цей факт так приголомшує, що важко сподіватися, ніби його визнають вірогідним. Родичам хворого найкраще про це нічого не казати, бо в них не що інше з’явиться в думці, як тільки те, ніби це наша вигадка, яка має виправдати нас за тривалість або неуспіх лікування. Так само й хворий виявляє всі ознаки цього опору, проте не визнає їх за такі, і для нас буде великим успіхом, коли нам пощастить допомогти йому усвідомити цей факт і рахуватися з ним. Подумайте лише, хворий, що так тяжко страждає від симптомів, змушуючи страждати й своїх ближніх, і витрачає стільки часу, грошей, зусиль і змагань із самим собою на те, щоб звільнитися від них, — задля збереження хвороби опирається допомозі, яку йому пропонують. Як неймовірно має звучати таке твердження! А проте все і справді так, і коли нам закидають оцю неймовірність, слід лише відповісти, що це явище має свої аналогії, і кожен, хто через нестерпний зубний біль прийшов до дантиста, волів би відтрутити руку, яка тягнеться зі щипцями до болючого зуба.

Опір хворого дуже розмаїтий, вкрай витончений, і його тяжко розпізнати, бо він, мов Протей, усякчас змінює форми свого вияву. Це означає, що лікареві неодмінно треба бути недовірливим і пильним. У психоаналітичній терапії ми застосовуємо техніку, вже знайому вам із тлумачення сновидь. Ми вимагаємо, щоб хворий досяг стану спокійного самозаглиблення, ні на чому не зосереджувався думкою й повідомляв нам усе, що поставатиме при цьому перед його внутрішнім зором: почуття, думки, спогади — в тій послідовності, в якій вони зринатимуть. Крім того, ми суворо застерігаємо, щоб він не піддавався жодному мотивові, який спонукав би його вибирати або ж відкидати певні асоціації, оскільки вони видаватимуться йому надто неприємними або надто нескромними, щоб їх можна було назвати, або ж несуттєвими, не пов’язаними з тим або тим, просто безглуздими, тож і казати про них немає сенсу. Ми наполягаємо, щоб пацієнт ковзав самою поверхнею своєї свідомості, полишав усякі критичні заперечення, звернені проти його знахідок, і щиро кажемо, що успіх лікування — а передусім його тривалість — залежить від тієї сумлінності, з якою він дотримується цього основного правила аналізу. З техніки тлумачення сновидь ми вже знаємо, що саме ті асоціації, проти яких висувають названі міркування та заперечення, містять, як правило, матеріал, що веде до розкриття неусвідомленого.

Застосувавши головне робоче правило, ми насамперед бачимо, що весь опір зосереджується на ньому. Пацієнт намагається відкараскатись від цього правила всілякими способами. Він то заявляє, буцімто йому нічого не спадає на гадку, а то, що йому стільки всякого тиснеться в голову, що він нічого не може вхопити. Потім ми з невдоволенням і подивом помічаємо, що пацієнт піддається то тому, то тому критичному закидові, виказуючи себе довгими паузами, якими часто уриває свою мову. А потім він заявляє, що й справді нічого не може сказати, починає соромитись і дозволяє цьому почуттю цілком відкинути попередню обіцянку. Або ж йому щось таки спало на гадку, але це стосується не тільки його, а й іншої особи і тому не можна все те розповідати. Або те, що йому щойно спало на гадку, справді надто вже пусте, дурне і безглузде, тож я, мовляв, аж ніяк не мав на увазі, що він повинен звітувати й про таке, — і так далі в нескінченних варіаціях, на що всякчас доводиться пояснювати, що казати все — це справді означає все казати.

Навряд чи можна натрапити на хворого, що не робив би спроби зберегти якусь царину для себе й захистити її таким чином від утручання аналізу. Один з них, якого я мав би зарахувати до людей високого розуму, цілі тижні замовчував від мене один інтимний любовний зв’язок, а коли я звинуватив його в порушенні священного правила, захищався, кажучи, ніби вважав це за суто приватну справу. Звичайно, психоаналітичне лікування не визнає таких освячених криївок. Якби в такому місті, як Відень, зробити винятки для певних районів і, приміром, заборонити