Вступ до психоаналізу - Зигмунд Фрейд

собі, ніби така терапевтична праця дуже легка. Згідно з нашими дотеперішніми уявленнями, неврози — наслідок певного незнання, необізнаності з психічними процесами, про які годилося б знати. Такий висновок дуже близький до відомого сократівського принципу, згідно з яким навіть нечестя є наслідком незнання. І тоді лікареві, що має великий досвід аналітичної роботи, буде здебільшого неважко відгадати, які психічні пориви лишилися неусвідомлені в кожного окремого пацієнта. А далі йому буде не менш легко вилікувати й хворого, розказавши йому про своє знання і звільнивши пацієнта від його власної необізнаності. Принаймні таким способом буде легко розкрити один із складників неусвідомленого значення симптомів, зате про другий — про зв’язок симптому з життєвим досвідом хворого — лікар, щоправда, розповість небагато, бо того досвіду він не знає, він змушений зачекати, поки хворий пригадає його й розкаже сам. Але навіть тут у більшості випадків можна знайти кружні шляхи. Про минуле пацієнта можна розпитати його ближніх і родичів, а вони часто здатні назвати чинники, що справили той або той травматичний вплив, ба навіть сповістити про ті життєві події, про які й хворий не знає, бо вони стались у надто ранньому дитинстві. Отже, коли поєднати обидва способи, виникає цілком обґрунтована надія за якнайкоротший час і з найменшими зусиллями ліквідувати патогенне незнання хворого.

Та якби ж воно й справді так ставалося! Ми натрапили на відкриття, до яких попервах зовсім не були готові. Не кожне знання тотожне іншому, є різні види знань, і з погляду психології вони аж ніяк не рівновартісні. «Il у а fagots et fagots», як сказав про це колись Мольєр.[33].

Знання лікаря — не те саме, що знання хворого, і тому й не може справляти тієї самої дії. Коли лікар словом передає своє знання хворому, це не дає ніякого результату. Проте ні, так казати було б неправильно. Немає ніякого результату в тому розумінні, що не знято симптомів, зате є другий — можливість почати аналітичну роботу, і її першими здобутками часто є завзятий опір, який виникає в пацієнта. Хворий дізнається про те, чого раніше не усвідомлював, — про значення власних симптомів, а проте знає його не краще, ніж доти. Отож ми пересвідчуємось, що існує більш ніж один ступінь незнання. Але, щоб показати, в чому саме полягає різниця між окремими ступенями, потрібно значно поглибити наше знання психології, одначе твердження, що симптом щезає, тільки-но стає відомим його значення, зберігає слушність і далі. Лише потрібно, щоб те знання спиралося на внутрішні зміни в організмі хворого, а цього пощастить досягти тільки тоді, коли вся психічна робота буде спрямована до тієї мети. І тут перед нами постають проблеми, які ми невдовзі сформулюємо як динаміку утворення симптомів.

Вельмишановні добродії! А тепер я повинен запитати вас, чи не видається вам уся моя розповідь надто складною і темною? Чи не бентежить вас, що я так часто відступав назад і обмежував свої твердження, починав висновувати думку, а потім лишав її? Мені було б дуже прикро, якби у вас справді виникли такі відчуття. Але сам я відчуваю велику неохоту спрощувати коштом правдивості й натомість дуже прихильний до того, щоб ви дістали повне враження про різнобічність і складність досліджуваного предмета, і, гадаю, не буде ніякої шкоди, коли я про кожен пункт розповім вам більше, ніж ви здатні тієї миті засвоїти. Адже я знаю, що кожен читач і слухач подумки припасовує, скорочує, спрощує все сприйняте і відбирає для себе те, що хоче зберегти. Певною мірою цілком слушна думка: що більше запропонуєш, то більше лишиться в пам’яті. Дозвольте ж мені сподіватися, що, попри деталізацію, ви все-таки зрозуміли з мого викладу найістотніше, що пов’язане зі значенням симптому. Ви, певне, добре розумієте, що наші дальші зусилля підуть у двох напрямах: ми, по-перше, з’ясуємо, як захворюють люди, як у них формується характерне невротичне ставлення до життя, тобто клінічну проблему, а по-друге, як із невротичного стану розвиваються хворобливі симптоми, тобто проблему психічної динаміки. Але ці обидві проблеми повинні десь мати точку перетину.

Сьогодні я далі вже не пояснюватиму, та оскільки в нас лишається час, пропоную звернути увагу на ще одну рису проаналізованих випадків — прогалини в пам’яті, або амнезії, — проте оцінити її як слід ми зможемо тільки згодом. Ви вже чули, що завдання психоаналітичного лікування ми сформулювали наступним чином: усе патогенне неусвідомлене слід перетворити в усвідомлене. А тепер ви, певне, здивуєтесь, почувши, що й цю формулу можна замінити іншою, а саме: слід заповнити всі прогалини в спогадах пацієнта, усунути його амнезію. Це, власне, означає те саме. Отже, є підстави вважати, що амнезія невротиків відіграє важливу роль у виникненні їхніх симптомів. Пригадавши наш перший проаналізований випадок, ви гадатимете, ніби ми необґрунтовано так високо піднесли амнезію: адже сцену, з якою пов’язані нав’язливі дії, хвора не забула, навпаки, зберігає про неї живі спогади, нема й чогось іншого забутого, що могло б брати участь у виникненні тих симптомів. Не така виразна, але цілком аналогічна ситуація і з нашою другою пацієнткою, дівчиною з нав’язливим вечірнім церемоніалом. Навіть вона не забула своєї поведінки в ранні дитячі роки, не забула своїх наполягань, щоб двері з її кімнати до покою батька-матері були прочинені, а також того, що вона зганяла матір, щоб зайняти її місце на подружньому ложі, хоча згадувала про це неохоче й з ваганнями. Але вражає нас те, що перша пацієнтка, безліч разів виконуючи свої нав’язливі дії, жодного разу не згадала, що вони подібні до подій весільної ночі; вона нічого не могла пригадати й тоді, коли її прямо стали розпитувати, просячи, щоб вона пояснила мотиви своїх нав’язливих дій. Те саме слушне і у випадку з дів­чиною, коли щовечора раз у раз повторювались не тільки церемоніал, а й ситуація, яка сприяла його зародженню. В обох випадках справжньої амнезії нема, немає провалу в спогадах, зате урвалися зв’язки, які мали б відповідати за відтворення, за появу в пам’яті тих спогадів. Такі перешкоди на шляху пам’яті характерні для неврозу нав’язливих станів, при істерії все інакше. Адже для цього різновиду неврозів здебільшого характерний дуже високий ступінь амнезії. Як правило, при аналізі кожного окремого істеричного симптому випливає ціла низка життєвих вражень, тож, якщо вони отак повертаються, можна, напевне, стверджувати, що доти вони були забуті. Ця низка, з одного боку, сягає найраніших дитячих літ, тож істеричну амнезію можна вважати за безпосереднє продовження інфантильної амнезії, що за нормальних умов приховує від нас зародки нашого психічного життя. З другого боку, ми з подивом дізнаємося, що пелена забуття може покрити навіть недавні переживання хворого, а надто — ті безпосередні причини, які сприяли чи то виникненню, чи то посиленню хвороби: всі вони почасти знищені, а то й зовсім затерті амнезією. З повної картини таких-от недавніх спогадів здебільшого зовсім щезають важливі подробиці або ж їх заступають якісь фальсифікації та вигадки, і майже щоразу ми знову і знову пересвідчуємось, що лише наприкінці аналізу в пам’яті зринають певні недавно пережиті події, які доти довгий час були приховані, утворюючи відчутні лакуни в низці взаємопов’язаних подій.

Таке порушення здатності пригадувати становить, як ми вже казали, одну з характерних ознак істерії, хвороби, симптомами якої можуть бути навіть певні стани (істеричні напади), що не полишають у пам’яті жодного сліду. Оскільки при неврозі нав’язливих станів усе по-іншому, з цього