Стежкою легенд - Ігор Іванович Якимушкін

місця й почали стукати по листю. Цей шум, схожий на тріск гримучої змії, — єдиний засіб захисту мурашок. Одночасно від зграї мурашок вирізнився невеликий загін «саперів», які відразу ж взялися лагодити ушкоджену стінку гнізда. Прийоми мурашок були чудовими. Вони вишикувалися рядами скраю листків по один бік тріщини. Як за командою, мурашки разом переважилися через тріщину й міцно схопили щелепами край протилежного листка. Потім почали повільно і обережно точитися назад, переставляючи одну ніжку за одною. Краї листків поступово зближалися. Ось з'явився ще один загін — будівників. Вони заходилися знімати з країв листків залишки старої тканини. Мурашки впивалися щелепами в листя і термосили його доти, поки всі засохлі клаптики повідлітали геть. Сміття мурашки виносили на будь-яке відкрите місце і скидали донизу. Велика група мурашок винесла з гнізда цілий засохлий листок, притягла його на верхівку мурашника. Мурашки всі разом розкрили свої щелепи, і листок полетів за вітром.

За півгодини дружної праці мурашкам пощастило значно зблизити краї розриву. Тоді із внутрішніх камер гнізда з'явилися кілька мурашок, кожна з яких тримала в роті личинку. Але винесли вони ті личинки не для того, щоб сховати в безпечному місці. Мурашки з личинками попрямували до пролому в гнізді. Видно було, як вони пробиралися поміж рядами робочих мурашок, що міцно тримали краї листків. Приклавши на секунду личинку переднім вузьким кінцем до краю одного листка, мурашки-склеювачі переходили через тріщину на другий бік розриву і там притискали до листка голівки личинок. Переповзаючи з одного боку тріщини на другий, мурашки вкрили цілу тріщину липучою павутиною. Незабаром шпара затяглася тонкою шовковистою тканиною. Потім своїм чудовим «клеєм» мурашки зашпарували всі інші діри в гнізді.

За допомогою живих інструментів мурашки екофіли будують не лише житла для себе, але й загони для «хатньої худоби» — листкової попелиці, яку мурашки «доять», одержуючи солодкий сік. «Хліви» для попелиці — це склеєні кулі до півметра в діаметрі. Мурашки екофіли будують ще й комори-повітки із листя, напнені у вигляді наметів над гілками і листями дерев, із яких витікає солодкий сік.

Мурашки надто хазяйновиті комахи. Їхні землеробські плантації, грибні садки, численні «породи» свійських тварин і підземні «елеватори» для збереження зерна викликають захоплення навіть у людини. Втім, не завжди в підземних складах мурашок зберігається тільки зерно. В Америці, на півдні США і в Мексіці, водяться медоносні мурашки, які живляться соком цукрового дуба і роблять великі запаси меду.

В яких же посудинах тримають мурашки ці харчі?

Коли перші дослідники розрили їхні гнізда, то були вражені. Під склепінням великої напівкруглої камери у центрі мурашника висіли круглі, завбільшки з виноградну ягоду «бочки» з медом. «Бочки» виявилися живими! Вони незграбно намагалися поповзти в темний куток.

Уночі медоносні мурашки вирушають добувати мед. Вони знаходять його на галах дуба, з'їдають скільки можуть і повертаються в гніздо помітно гладшими. Принесений у волі мед віддають своїм побратимам — «живим посудинам». Шлунок і черевце цих дивовижних мурашок можуть розтягуватися, мов гумові. Мурашки-бочки заковтують мед у такій кількості, що їхнє черевце роздувається до неймовірних розмірів! Як перестиглі ягоди винограду, висять вони, причепившись лапками до стелі «харчового складу» — найпросторішої кімнати в мурашнику. Місцеві жителі їх так і називають — земляний виноград. Вичавлений із мурашок мед нагадує бджолиний і дуже приємний на смак. Мексиканці руйнують гнізда медоносних мурашок і видобувають з них мед. Із тисячі мурашок-бочок можна вичавити цілий фунт чудового меду.

Мурахи-бочки.

Запасеним медом мурашки годують своїх личинок. У голодні часи навіть дорослі мурашки раз у раз забігають у погрібець, щоб одержати кілька солодких крапельок із рота мурашки-бочки.

ЯЗИК-САМОСТРІЛ

Тепер розповімо про ловецьке спорядження лісових і підводних мисливців. «Стрілецька зброя», якою вони досконало володіють, також належить до числа най-хитромудріших пристосувань у природі.

Якось у зоопарку вчені вирішили сфотографувати жабу, коли та їсть. Перед жабою поклали черв'яка, і фотограф приладнався знімати. І раптом черв'як зник! Ніхто його не займав, жаба не ворушилася, але черв'як зник…

Поклали другого. Знову фотограф навів об'єктив на жабу і приладнався натиснути кнопку апарата в ту мить, коли вона схопить здобич. Та черв'як знову кудись таємниче зник.

Тут люди помітили, що жаба — вона за весь час ні на міліметр не зрушила з місця — щось ковтає. Звичайно, це був черв'як, який пропав безвісти. Однак як швидко вона його схопила! Ніхто із людей не встиг помітити блискавичного кидка.

— Ну стривай же! — вирішили зоологи. — Сучасна техніка дозволяє сфотографувати навіть блискавичні рухи.

Наступного дня перед жабою замість фотоапарата поставили кінокамеру, яка могла зробити 300 знімків за секунду. Коли плівку проявили, на ній кадр за кадром розкрилася таємниця безслідного зникнення черв'яка. Виявилося, що язик жаби, який вилітає з рота, ніби туго напнена гумка, робить свій рух з винятковою швидкістю. Язик вистрілює, хапає здобич і повертається разом з нею назад до рота. Це за 115 частку секунди!

Побачити язик жаби в момент атаки неможливо. Лише слабке клацання, яке нагадує приглушений звук від удару різкою, та поквапливі ковтальні рухи видають жабу. Сама жаба не рухається з місця, лише її еластичний язик кулею вилітає з рота і повертається назад із здобиччю. Без поживи язик майже ніколи не повертається — жаби дуже влучні стрільці, справжні снайпери. Великі жаби можуть влучати в ціль язиком-самострілом на відстані до 10 сантиметрів.

За влучністю стрільби своїм власним язиком з жабою суперничає хамелеон. Його часто називають володарем найчудовішого язика в природі. Дослідження м'язів і нервів хамелеонового язика показало, що ця назва цілком справедлива. Спробуйте дуже стиснути пальцями кавунове зернятко — воно кулею вилетить з ваших рук. Приблизно так само вистрілює і язик хамелеона, але він летить не назовсім — довгі еластичні м'язи стримують його і