Корсунь-Шевченківська битва: сторінки історії. - Анатолій Чабан

У високому небі журно замерехтіли зорі. Холодні сутінки мовби крадькома опустилися на землю. Розповзалися видолинками і ярами, ховали в свої тугі обійми весь простір аж до горизонту, аж туди, де ще недавно виднілося велике багряне сонце, мов кривава рана солдатська. Мляво згасав тривожний день, і чорним трауром ночі вкривалося засніжене поле.

Стрілянина вщухла. Напружена тиша залягла навкруги. Німа і сувора, як зведений курок. Від битви важкої стомилися гармати. Стомилися бійці. Стомилася земля, пошматована бомбами і снарядами. Тільки не буде перепочинку. Не буде сну. Це знають солдати. Знають, що ота зрадлива тиша в будь-яку мить може стрепенутися перелякано, розколотися навпіл, розсипатися в друзки. Тривожно спалахне ракета, і над розстріляною тишею, затоптаною в сніг солдатськими чобітьми, важко і гнівно зітхнуть гармати. Відчайдушні кулемети й автоматні черги підхоплять жорстоку пісню війни.

Сержант Ястребцов знімає каску і рукавом витирає спітніле чоло. Пити хочеться. Як хочеться пити! А горло ніби з жерсті: так пересохло. Хоча б ковток води... Віктор дістає з бруствера жменю снігу і жадібно смокче шорсткими, пересохлими губами. Аж тепер відчув, як знесилився. Тіло обважніло від утоми — наче свинцем налите. Не дивно, бо після бою знову бій. Ще суворіший. Ще жорстокіший...

Важкий день залишився позаду, а Вікторові ще й досі вчувалися автоматна тріскотня і сердиті вибухи снарядів. Вчувалися брязкіт гусениць «Тигрів» і розпачливий галас гітлерівців у чорних есесівських мундирах. Сім разів піднімався батальйон у наступ і сім разів відбивав ворожі контратаки. Падали фашисти, підкошені кулями. Падали і наші бійці.

Збоку хтось підповз до окопа.

— Я до тебе, сержанте. Вогоньку б мені... Диму за день хоч і наковтався чимало, але без цигарки, батечку мій, — діло кепське.

Звичайно ж, він — Кузьмич. Так його в третій роті величають, як найстаршого серед бійців.

— Тобі, сержанте, добре, — заводить Кузьмич. — Скільки того окопу треба? Сюди-туди махнув лопатою — і є. А я вже, батечку мій, як стану довбать, то виходить не окоп, а цілий погріб. Як бачиш, бог зростом не обідив — на двох вистачило б. У селі мене так і називали: Каланча. Ну вдома ще нічого. А як війна почалася — ціла морока. Хотів у кавалерію — не взяли. У танкісти не пустили. Кажуть: так ти ж як сидітимеш на коні, то ноги по землі теліпатимуться. А в танку не вмістишся — габарити не ті.

Накрилися вдвох шинеллю. Навперемінно жадібно затягуються однією самокруткою.

— Тут таке діло, — Кузьмич пихкає цигаркою. — Ну ось ми зробимо отут «капут» фашистові. Як тоді подивиться командир полку Барбасов, коли підійду я до нього і скажу: так і так, товаришу підполковник, відпустіть на один день. Цікаво, відпустить чи ні? Це ж мої рідні краї! З-під Корсуня я. Багато мені не треба — всього один день: аби довідатися, чи сім’я жива-здорова.

Скоро бійці першого батальйону знов приступають до штурму дороги. Повзуть засніженим полем. Уже недалеко. Трохи, ще трохи підповзти, потім вихрем пронестися через оцей шматок поля — і вся ворожа оборона полетить шкереберть.

І тут команда — як постріл:

— В атаку-у!

— За мною! Вперед! — першим випростався Ястребцов. Ліворуч від нього біжить Кузьмич. Далі ще й ще... І ніби гнівна і могутня хвиля дев’ятого валу, уже весь взвод мчить за сержантом. Трохи... Ще трохи.

Та ось назустріч — кинджальний вогонь крупнокаліберних кулеметів. Гітлерівці б’ють із двох дзотів. І нічим їх звідти не виколупнеш. Скільки вже разів через оті дзоти захлиналися атаки батальйону.

Знову бійці відповзають назад. А за ними — «Тигр» чорною потворою. Крутонув від дороги і летить навпростець прямо туди, де хлопці з кулеметом прилаштувались. Хруснув кулемет, як тріска... Хтось під нього — гранату! Не влучив. Другу!.. Тільки полум’я блиснуло під днищем, а він суне до окопів. Тут гармаші по ньому — бронебійними. Гримнуло всередині — і танк застиг, оповитий димом і полум’ям. Трохи далі — грузовик догори колесами. Весь обгорілий. За ним — ще один. Навкруги розкидані останки розтрощених возів.

Бій то затихає, то спалахує з новою силою. Наближається ранок. Так зустрічає Віктор Ястребцов ще один свій фронтовий день — 22 лютого 1944 року.

Першому взводу передали наказ: блокувати ворожий дзот і захопити шлях. Батальйон готується до атаки.

Ястребцов переповзає від воронки до воронки, від окопу до окопу. Вдивляється в суворі, почорнілі обличчя бойових побратимів.

— Завдання, братці, складне. Самі розумієте. Але чим далі вперед, тим до перемоги ближче.

— Коли треба — значить треба. Не перший день на війні. — Молодий солдат із шрамом через усе лице піднімається з глибокої бомбової воронки й обережно, по-пластунськи, повзе глибоким снігом. Повзе навпростець до дзоту. Та ось на півдорозі він рвучко схоплюється на коліна, обхопивши голову обома руками. Гойднувся і впав навзнак.

І другий не доповз...

— Дозвольте мені спробувати. — У Кузьмича лишилася невеличка крихітка цигарки — аж у губи пече, а він смокче з неї останній дим. — Я, батечку мій, поза отим пагорбом проберуся, — показує автоматом. — Та й практика в мене чимала, бо за війну більше на животі проповз, ніж