Корсунь-Шевченківська битва: сторінки історії. - Анатолій Чабан

— А що казати? Увесь народ воює, Кавказ воює, і Беруашвілі воює. Із фашиста шашлик робить — от і все.

Нагодився якраз Мордвинцев — командир взводу розвідки.

— Еге, — мовив з усмішкою, — у Георгія нічого не допитаєшся. Натура така. Тихий, смирний, як дівча соромливе. А насправді — гірський орел. Відчайдушний вояка і розвідник хоробрий. Коли Дніпро форсували — чотирнадцять разів на гумовому човні сюди й туди перепливав. Німець із кулеметів січе, із мінометів сипле, а він, знай, од берега до берега курсує та боєприпаси підвозить. Командир дивізії помітив, питає: «А що то за сміливець такий?» Йому доповідають: мовляв, так і так, Георгій Беруашвілі. Там же, на березі Дніпра, сам комдив наказав представити солдата до нагороди. Он який наш Георгій!

Беруашвілі переступає з ноги на ногу, ніяково опускає очі, ніби завинив у чомусь.

— Ну, гаразд, — Ястребцов йому. — Лаштуйся швидше та відпочивай. Ще буде час наговоритися.

А на світанні — наказ: вибити фашистів з околиці села Босівки.

По тонкому льоду Тікича, що перетинає село навпіл, бійці перебралися на правий берег і вступили в жорстоку сутичку з ворогом. Бій точився майже до самого вечора, гітлерівці засіли в окопах біля кладовища. Кулеметів кругом наставили. І спробуй підступити, коли вони на белебні, а наші — все низом, у видолинку. Кулі густим градом сипляться довкола — голови не піднімеш. Спасибі, артилеристи виручили...

Потім листоноша прибіг. Сумка — вся кулями посічена. Не бачить.

— Дивіться, — простягає газету, — пишуть про Георгія Беруашвілі.

Мовчать бійці. У кожного в горлі — ніби клубок застряв. Тоді з Мордвинцева, командира взводу розвідки, важким болем хлюпнуло:

— Немає вже Георгія нашого... Поховали.

Ястребцов узяв у листоноші газету. Мовчки. Тривожно.

І тільки згодом видавив болючі слова:

— Отак ніс боєць через фронти важку солдатську ношу, воював і навіть не відав, що він герой.

А навкруги гнівом клекотіли колишні гайдамацькі шляхи. Криваві заграви пожеж підпирали небо над Кобзаревою землею. І давні слова Тараса були сьогоденним покликом до борні проти злої наруги: «І вражою злою кров’ю волю окропіте».

...Віктор Ястребцов знесилено присів на дно окопа. Замислився. Чи думав коли, що свої кращі молоді літа доведеться кинути в жорстоку, ненажерливу пащу війни?

Між Москвою й Іваново є невеличка станція Нерль. Там і народився він у сім’ї залізничного вагаря. Невдовзі Ястребцови переїхали в село Митякове, що в Іванівській області. І тут нещастя: помер батько. А в сім’ї — семеро дітей. Де вже там одній матері справитись! Розійшлися старші по заробітках. У такі літа Вікторові ще б на вигоні в цурки грати, а він у пастухи найнявся. За харчі й одежу. Потім майнув кращої долі шукати. І пекарювати довелося, і сокирою та лопатою орудувати — на лісозаготівлях і торфорозробках.

В останній передвоєнний рік до армії призвали. Потрапив у кавалерію. Кінь у Віктора — як вогонь. У руці — шабля дзвінка. І сонце на ній золотими іскрами виблискує... Так і стрівся з фашистом у перші дні війни; потім коня осколком у груди. А в самого світ в очах почервонів і перекинувся.

Уже тричі з нього осколки і кулі виймали. І тричі сержант Ястребцов повертався на передній край.

Воює Віктор. Воюють десь і брати його — Петро, Олексій, Аркадій. А мати з нетерпінням чекає звістки від кожного.

Понишпорив у кишенях. Притиснув шматок паперу до автоматного приклада, і недогризок олівця застрибав по білому аркушу.

«Добрий день, дорога мамо! Шлю я вам низький, сердечний привіт червоного командира і багато побажань доброго життя. Мамо, передай привіти сестрам і рідним, знайомим дівчатам і хлопцям.

Мамо, зараз усе женемо німців на захід.

Дорога мамо, служба моя проходить дуже добре, не знаю, як буде далі. Може доведеться побачитись... А поки що — до побачення, залишаємося добивати німця, а вам бажаю доброго життя...».

Повільно тягнуться суворі фронтові будні. Та на війні тривога і радість ходять поруч. Настав і той довгожданий день, коли солдати на радощах підкидали вгору шапки, обнімали і цілували один одного. Бо то ж їм, богатирям землі радянської, салютувала Москва із 224 гармат двадцятьма артилерійськими залпами. Салютувала мати-Вітчизна доблесним воїнам своїм на знак розгрому фашистів, оточених у районі Корсуня-Шевченківського. Там уже затих клекіт битви. Там уже знайшли скоцюрблений труп генерала Штеммермана. А тут, у районі Лисянки, ще точилися запеклі бої. Не врятувавши оточених, вояки генерала Хубе тепер самі рятувалися. Незважаючи на численні жертви, вони шалено рвалися через заслони смертоносного вогню, аби тільки винести звідси свої нікчемні душі.

Особливо важкі бої розгорілися в смузі наступу 350 стрілецької Житомирської дивізії, яка зустріла впертий опір ворога. Уже другу добу перший батальйон 1178 полку, наступаючи на головному напрямку, намагався перетнути дорогу між селами Босівкою і Яблунівкою, бо саме вона була єдиним шляхом відходу гітлерівців.

Кілька днів тому піднявся лютий буран. Завіяло, замело навкруги. Бійці брьохалися по