Корсунь-Шевченківська битва: сторінки історії. - Анатолій Чабан

Бійці швидко окопалися на висоті. Зв’язківці Костянтин Гордієнко й Аркадій Кузнецов протягнули нитку кабеля до спостережного пункту командира.

Хтось обережно торкнув лейтенанта за лікоть. Бобров обернувся, але ніяк не міг розглядіти обличчя того, хто стояв перед ним.

— Це я, товаришу лейтенант, — почувся трохи приглушений голос старшого сержанта Олексія Муравйова. — Ми оце з хлопцями подумали: буде тут сьогодні справжнє пекло. Всяке трапитись може. Мабуть, завтрашній ранок не всім доведеться побачити. Так, от, Юрію Костянтиновичу, візьміть наші заяви, ось мою — у партію, а Миколи Янкова, Петра Булдигіна й Івана Якушева — у комсомол...

Бобров узяв невеличкі аркушики, що зберегли ще тепло солдатських рук і, присвітивши ліхтариком, прочитав: «Будемо битися до останньої краплі крові, але не віддамо ворогові ні метра рідної землі. Якщо загинемо, вважайте нас комсомольцями».

Лейтенант міцно потиснув бійцям руки. Відчув: слів зараз не потрібно.

Коли з-за обрію виглянув сірий, непривітний ранок, все було готове до зустрічі ворога. Напружуючи зір, Бобров дивився в бінокль у напрямку села Нечаївки, намагаючись побачити ворожі танки якнайдалі від своїх позицій.

Повільно, не поспішаючи, немов би з якимось огидним задоволенням, шматували беззахисну спину степової дороги, викручували тонкі руки придорожніх ясенів і тополь «Тигри» і бронетранспортери — передовий загін фашистської колони...

— Ну, товариші, — звернувся до автоматників лейтенант, — будемо битись до останнього. У нас є гранати, кулемети, автомати. Головне — знищуйте піхоту. Не давайте їй вилізати з машин.

Потім по телефону доповів командиру батальйону обстановку і попросив мінометного вогню по ворожих машинах.

І ось почалося. Фашистські «Тигри» розвернулися на лівий фланг. А праворуч насувалися бронетранспортери. На бійців обрушився шалений вогонь танкових гармат і кулеметів. Та автоматники завмерли, підпускаючи ворога якнайближче.

— Приготувати гранати! — пролунав голос командира.— По фашистській піхоті — вогонь!

Вдарили автомати і кулемети. Кулі гвардійців притисли піхоту до машин, змітали сіро-зелені постаті з блискучих плечей броньованих потвор. Вони стишили хід, потім повернули назад.

Та за цією хвилею атаки покотилась нова, ще більш навальна. Наперед вирвались ворожі танки. Їх зустрів дружний вогонь з протитанкових рушниць, вибухи гранат. Ось, наче поранений звір, закрутився на місці фашистський «Тигр», брязкаючи розірваною гусеницею й оскаженіло плюючи вогнем. Одна з куль влучила в Олексія Романова, і боєць схилився над автоматом, немов прикриваючи його своїм тілом, та так і застиг назавжди...

Вже десятки ворожих трупів усіяли поле перед лінією оборони. Громадилося серед них кілька підбитих сталевих чудовиськ. Мужньо билися гвардійці, та все менше лишалось у них сил і боєприпасів, один за одним гинули хоробрі воїни.

...Коли поранений Юрій Бобров побачив фашистський танк майже поряд зі своїм окопом, він знайшов в собі сили піднятися і кинути гранату. Це був останній крок його вперед.

Крок до безсмертя.

...Палала на обрії зоря і схилилось небо, віддаючи скорботну шану безприкладній мужності двадцяти двох синів землі, які життям своїм заступили шлях ворогові. Чорними обгорілими потворами застигли 20 танків, сотні фашистських солдатів знайшли могилу біля підніжжя неприступної висоти.

...На грудях неба засяяли золотом вечірні зірки, як відзнака великого подвигу героїв.

1969 рік.

Лежали вони покотом на соломі у приземкуватій хатині, де невеличкі заплакані вікна якось боязко і насторожено вдивлялися у тривожний світ. Фронтовики відчайдушно смалили махорку. І в хаті вже — хоч сокиру вішай: суцільна димова завіса.

Сірою нудьгою сіється за вікнами холодна мжичка. Небо наче прогнило.

— От зима! — озвався хтось спересердя. — Колись такої пори морози аж тріщали, а зараз — грязюки по коліна. Розкисло, розвезло. А ще — «лютий!»

— А може, — почулось у відповідь, — така погода й на краще: ворогам нашим на погибель, а хліборобові — на врожай. Як думаєте, товаришу сержанте?

Віктор Ястребцов, помічник командира взводу, знизав плечима.

— Це б нашого Кузьмича розпитати. Він з діда-прадіда хлібороб. Розказує, що й народився на полі, прямо під копою. А моя біографія більше по робітничій лінії пішла.

Повернувся на другий бік, підсунув під голову жмут соломи і додав:

— Давайте, мабуть, покуняємо трохи, бо війна довга, а перепочинок короткий.

Тихо рипнули двері. До хати ступив ще один. У забрьоханих чоботях, мокрій плащ-палатці.

Ястребцов підвівся на лікоть.

— Георгію, невже ти? — рвучко підхопився і затиснув солдата-грузина в міцні обійми.