Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю» - Геннадій Єфіменко

неп. Нові умови передбачали інші правила збору та розподілу ресурсів. У зв'язку з частковим поверненням ринку постали завдання створення місцевого, республіканського та, як тоді казали, загальнофедеративного бюджету. Для їх наповнення потрібно було не лише формально, а й фактично визначити права та обов'язки різних управлінських гілок. Нова економічна політика вперше змусила все підраховувати. Вона призвела до того, що, як, зауважив у травні 1922 р. Володимир Ксандров, Наркомфін «з органу постачання перетворюється в орган господарчий». Українські урядовці дедалі виразніше бачили зиск України. Оскільки саме на них Кремль покладав відповідальність за становище в Україні, то вони почали вимагати прав та повноважень.

У більшовицькій пропаганді в Україні вже не йшлося про близьку «світову революцію», як це було 1919 р. Основною стала теза проте, що «радянська влада для України спеціально щасливо збігається з національними її інтересами. Україна як державна одиниця може перемогти лише як радянська республіка, тобто лише в союзі з іншими радянськими республіками, зокрема з Радянською Росією». Іншими словами, відбулася радикальна зміна парадигми. Ця зміна була вимушеною і віддаляла реалізацію стратегічного для комунізму завдання «злиття націй», але вона дала бажаний результат. Оформлення СРСР як союзу рівноправних республік цілковито вписувалися в цю нову парадигму.

Втім, усі права республік більшістю компартійного апарату теж розглядалися як тимчасова (до накопичення ресурсів та сил примусу) поступка. У понятійному словнику тогочасної партійно-державної номенклатури, та й серед прихильників комунізму взагалі, синонімічним до поняття «комунізм» залишався термін «централізація», тож перехід до безпосереднього комуністичного будівництва мав відповідним чином відобразитися і на взаєминах України з центром. Але то було в майбутньому.

Більшу половину 1921 р. можна визначити як час, коли питання статусу УСРР та її відносин із Кремлем не набуло чітких обрисів. Радянські республіки лише приходили в себе після спустошливого комуністичного штурму. Цього року українське керівництво остаточно упевнилося (і провело це в законодавчому порядку) в потребі пріоритету власних законодавчих органів над «загальнофедеративними». Це було логічно як формально (УСРР — незалежна держава), так і практично: ухвалені в Москві рішення, як правило, не враховували української специфіки. Та вже наприкінці жовтня — листопаді 1921 р. виник «казус Штернберга», який своє остаточне розв'язання отримав лише в лютому 1922 р. Проблема полягала в тому, що виконувача обов'язків наркома робітничо-селянської інспекції УСРР Бориса Штернберга у Кремлі затаврували як прихильника до українського націоналізму лише за те, що він намагався діяти в рамках чинного в УСРР законодавства та наполягав на тому, що Наркомат РСІ має право інспектувати всі підприємства, розташовані на території УСРР.

Основне протистояння з питання статусу УСРР розгорнулося з початком 1922 р. Не рахуючи вже вказаного «казусу Штернберга», остаточну оцінку якому ЦК РКП(б) дало на початку лютого 1922 р., першим дзвінком стало звернення наркома закордонних справ РСФРР Георгія Чичеріна до Молотова з приводу майбутньої міжнародної конференції в Генуї, куди була запрошена Росія. Під приводом уникнення у майбутньому юридичних складнощів у відносинах із Заходом, Чичерін запропонував вирішити питання «про включення братніх республік до складу РСФРР до початку конференції». Він вважав, що це рішення обійдеться без серйозних міжнародних наслідків.

Схожої думки був і Сталін, який у тому ж таки січні 1922 р. заявив, що підтримує ідею «об'єднання усіх незалежних республік із РСФРР на засадах автономії», однак підкреслив, що для ухвалення такого рішення потрібен більш тривалий термін його підготовки. Натомість X. Раковський категорично відкинув запропоноване Г. Чичеріним рішення, назвавши в листі до Молотова його можливе прийняття «величезною політичною помилкою». Він зазначив на порушенні у разі схвалення пропозиції Чичеріна конституційних основ існування радянських республік та наголосив: «Чи вигідно нам саме напередодні Генуезької конференції дати всій націоналістичній братії України, Грузії тощо такий козир у руки?!»

Протягом січня—лютого сталася ще низка непорозумінь у відносинах України з Кремлем. Нарком'юст РСФРР подав проект рішення, за яким постанови об'єднаних наркоматів РСФРР в Україні мали поширюватися автоматично, а необ'єднаних — після відповідної реєстрації в УСРР. Адміністративна комісія ВЦВК без будь-яких узгоджень з ВУЦВК збиралася подати на затвердження нову сітку губерній в УСРР, Держплан РСФРР вирішив поділити Україну на дві частини за економічним принципом, центр цілковито ігнорував Всеукраїнську кооперативну спілку тощо. Непорозуміння потрібно було якось владнати.

В описі процесів формального створення СРСР увага істориків зосереджується в першу чергу на сталінському плані «автономізації». Недостатньо враховується та обставина, що весь 1922 р., а не лише його друга половина, був періодом пошуків такої форми організації відносин, яка не суперечила б їх змісту. Напрацьований до серпня 1922 р. досвід у договірному оформленні відносин УСРР та РСФРР частіше за все лишається поза увагою.

Ідеться насамперед про причини утворення та роботу українсько-російської комісії, яку очолював М. Фрунзе. Про необхідність створення такої комісії керівництво радянської України заговорило ще на початку 1922 р., офіційне рішення про необхідність створення комісії з «членів ЦК РКП і ЦК КПУ» політбюро ЦК КП(б)У ухвалило 11 березня, а діяла вона у травні—липні 1922 р. Основною її метою було конституювання порядку відносин між УСРР та РСФРР, причому увага зверталася передусім на господарські наркомати. На початку травня 1922 р. для вирішення цього питання до Москви було відряджено заступника голови Раднаркому М. Фрунзе та наркома землеробства і першого секретаря ЦК КП(б)У Д. Мануїльского. 11 травня 1922 р. політбюро ЦК РКП(б) з питання «Про українські справи» ухвалило рішення «створити комісію в складі: Сталін (зазначено без ініціалів у джерелі. —Авт.) Л. Б. Каменєв, М. В. Фрунзе, М. О. Скрипник, Д. 3. Мануїльський для врегулювання відносин між УСРР та РСФРР». Комісію зобов'язали через два тижні розіслати письмове повідомлення про попередні результати її роботи. Закінчити роботу вона мала за місяць, а її скликання було за М. Фрунзе. Як засаднича для її роботи наголошувалася така теза: «Жодної зміни у ставленні РСФРР до УСРР у розумінні ліквідації чи зменшення незалежності Української Республіки і взагалі в розумінні перегляду основних конституційних положень Української Республіки, не сталося». Це й було основним лейтмотивом роботи комісії.

Керівники УСРР були налаштовані оптимістично. Здавалося б, вдалося зламати суворий централізм Кремля. Мало того, українцям пощастило заручитися особистою підтримкою Леніна в цьому питанні, про що М. Фрунзе повідомляв членів політбюро ЦК КП(б)У: «Приватною угодою з Іллічем ухвалено рішення про офіційний виступ при найближчій зручній нагоді в дусі намічених рішень і для розсіювання несприятливої для України атмосфери».

Настрій, який панував у Кремлі, спонукав Фрунзе та Мануїльського телеграфувати до Харкова: «Вважайте наші непорозуміння зовсім розвіяними». Здавалося б, з огляду на засади створення комісії, результати