Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю» - Геннадій Єфіменко

class="p1">Знакове «з'ясування стосунків» відбулося на Першій Всеукраїнській партійній нараді, що відбулася 2—4 травня 1921 р. Участь у ній взяло 106 осіб, з них 39 з вирішальним голосом і 67 із дорадчим. У промовах декого з учасників при обговоренні національного питання йшлося про «націоналістичні тенденції» і під цим розумілися саме дії, спрямовані на впровадження української мови в сфері освіти та видавничої справи. Нервова атмосфера не сприяла виробленню зваженої резолюції. Тому, за пропозицією Д. Мануільського, було ухвалено рішення «про неухильне впровадження в життя резолюції пленуму ЦК РКП(б) від грудня 1919 р.». У кінцевій резолюції наради було передруковано частину затвердженої VIII конференцією РКП(б) у грудні 1919 р. постанови і підкреслено в ній ту частину, де говорилося про прагнення «перетворити українську мову в знаряддя комуністичної освіти трудових мас». Окремо пояснювалося, чому не можна використовувати жорсткішу риторику: «Ця резолюція, що лишається в силі й донині, не скасована ні одним з'їздом, ні партійною нарадою, не потребує ніяких коментарів, і повинна впроваджуватись партією з усією рішучістю в життя». Яскравим показником реальних настроїв більшості учасників конференції стала заувага в тексті резолюції про одночасну боротьбу з «проявами великоруського русотяпства і українського шовінізму». Таким чином, саме не скасоване партійне рішення стало тим бар'єром, який не зважилися переступити більшовицькі функціонери в Україні.

Логічним наслідком такої атмосфери на нараді стали подані Григорієм Гриньком та Антоном Приходьком заяви про відставку зі своїх посад. Обидва діячі — колишні боротьбисти, перший із яких на той час очолював Наркомат освіти, а другий був одним із заступників наркома освіти й очолював Всеукраїнське видавництво (Всевидав). Політбюро ЦК КП(б)У 10 травня 1921 р. ці заяви відхилило. Але з огляду на те, що керований Г. Гриньком Наркомат освіти не міг суворо дотримуватися директив з узяття під політичний контроль учительства (це б неминуче спричинило скорочення кількості вчителів, що в свою чергу зупинило б курс на масовізацію освіти), поняття «українізація» в уявленнях переважної більшості компартійно-радянської номенклатури набувало антикомуністичного та антирадянського змісту. І, на відміну від 1920 р., тепер про це Гриньку постійно нагадували.

Реальне ставлення більшовицької номенклатури до таких діячів, як і загалом до питання про національно-культурний розвиток українців, відбито в датованому листопадом 1921 р. доносі члена колегії Всевидава Мойсея Равича до політбюро ЦК КП(б)У У ньому він зазначав, що Приходько більше відданий «українському націоналізму, аніж комунізму», а «Всевидав став центром тяжіння для всіх різновидів і течій української інтелігенції. Потрібно розрядити атмосферу, наскрізь просякнуту українським націоналістичним духом, що є ворожий комунізму». Цей «націоналістичний дух» полягав насамперед у вживанні української мови в поточній роботі та повсякденному спілкуванні. Подібні твердження протягом 1921—1922 рр. були поширеним явищем і стосовно очолюваного Г. Гриньком Наркомату освіти загалом.

Після бурхливого з'ясування стосунків у січні 1922 р. Г. Гринько знову подав у відставку. Своє рішення він обґрунтував так: «Вся постановка питання на цьому засіданні, особливо формула т. Раковського, який вимагав корінної зміни політики від українізації до радянізації, продиктована глибоким нерозумінням процесу культурного будівництва на Україні за останні два роки». Гринька й цього разу залишили на посаді, а питання національної політики було розглянуто на лютневому 1922 р. пленумі ЦК КП(б)У Хоча остаточного рішення ухвалено не було і в проміжному варіанті про потребу відмови від «українізації» не згадувалося, на практиці цькування «українізаторства» посилилося.

Проблема знову активізувалася наприкінці літа 1922 р. А вже 20 вересня Гринька, з огляду на недостатнє виконання партійних директив, було звільнено з посади й надано «місячну відпустку для виконання наукових робіт». Другий секретар ЦК КП(б)У Д. Лебедь у жовтні 1922 р. так схарактеризував ситуацію: «Т. Гринько постанови ЦК у частині радянізації шкіл і політосвіти, якщо не можна сказати, що саботував, то виходило так, що не виконував».

Таким чином, напередодні жовтневого (1922 р.) пленуму ЦК КП(б)У термін «українізація» в уявленнях компартійної номенклатури ставав синонімом понять як «петлюризація», «націоналізм». Загальну позицію ЦК КП(б)У в той час влучно описав заступник голови РНК УСРР М. Фрунзе: «По суті здебільшого він (ЦК КП(б)У. — Авт.) не погоджувався з цим (з грудневими 1919 р. директивами ЦК РКП(б) з національно-культурного питання в Україні. — Авт.) і мовчки розраховував, що врешті-решт обставини зміняться і розмови про українську культуру відійдуть убік». Тиск на здійснювану Г. Гриньком політику масовізації школи, який супроводжувався пошуками українських націоналістів серед учителів, поряд із голодом 1922 р. призвів до істотного скорочення кількості вчительства. Так, за даними довідника 1925 р., на початок 1921/1922 навчального року в Україні було близько 85 тис. учителів, а на початок 1923/1924 менш ніж 48 тис., тобто близько 57 % від того, що було 1921 р. Такий вектор розвитку аж ніяк не узгоджувався із модернізаційними планами більшовиків, тому незабаром вони були змушені перемінити своє ставлення до українізації.

Наприкінці вересня 1922 р. частина компартійного керівництва УСРР вирішила формалізувати курс на боротьбу з українізацією. Зі зняттям Г. Гринька це питання вважалося узгодженим. Однак ці наміри не були втілені в життя. Адже, як підкреслювалося на одному з вересневих засідань політбюро ЦК КП(б)Х ситуація в республіці на той час характеризувалася «посиленням політичного та кримінального бандитизму, посиленням активності серед націоналістів та петлюрівців, так само як і церковного руху», що розглядалося як «надзвичайно серйозна небезпека». Наступ на українську мову міг стати вагомим чинником активізації спротиву радянській владі, яка й без того була не досить міцною. Зі складної ситуації у жовтні 1922 р. ЦК КП(б)У було знайдено інший вихід, який з поширенням подібної практики на всі контрольовані Кремлем території дістав назву «політики коренізації».

Отже, слід визнати, що загалом компартійно-радянському керівництву протягом 1921—1922 рр. шляхом винищення осередків громадянських структур українського суспільства вдалося організаційно знешкодити український національний рух. Окрім згаданих вище ліквідації ВУУС, «Просвіти» та тиску на вчительство, які призвели до істотного зменшення кількості освітян, можна назвати також і показовий судовий процес над членами ЦК Української партії соціалістів-революціонерів, репресії в середовищі священиків автокефальної церкви тощо. У наступні роки непу було остаточно підчищено «хвости». Саме тоді й відбулося остаточне руйнування тих елементарних частинок громадянського суспільства, які встигли народитися в умовах самодержавної Росії і які виявилися вагомою завадою на шляху Кремля при першому комуністичному штурмі. До другого штурму, який розпочався наприкінці 1920-х рр., ця проблема була вирішена.

«Українізація шляхом радянізації»:

причина повороту та особливості впровадження (1922—1928 рр.)

На відміну від усталених в історичній пам'яті поглядів на минуле, насправді поворот до українізаційної риторики в Україні