Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю» - Геннадій Єфіменко
Очікування та реалії міжвоєнного періоду
Починаючи ознайомлення з останнім розділом книги, звиклий до традиційної періодизації читач мимоволі очікує побачити поділ міжвоєнного періоду на два етапи, які узагальнено можна означити як «запровадження непу» та «радянська модернізація». Зрозуміло, що назви цих етапів можуть різнитися залежно від дослідницьких завдань чи уподобань, але хронологічна розбивка ще з радянських часів є сталою. Умовний «неп» — це 1921—1928 рр., «радянська модернізація» — 1929—1938 рр.
Якби головною темою нашої книги був соціально-економічний розвиток України, то такий поділ справді був би доречний. Однак для розуміння сутності українського радянського проекту та тих ілюзій і очікувань, що у зв'язку з ним існували як у влади, так і в суспільстві, питання національно-культурної політики та відносин УСРР із Кремлем не менш важливі, ніж соціально-економічні. А зміни більшовицької політики у цих напрямках не були синхронними.
Досвід 1919 р. навчив більшовиків уважніше відслідковувати настрої мас та зважати на них у здійсненні своїх планів. Принцип «усе й відразу», незалежно від того, чи то стосувалося наступу, чи поступок, був відкинутий раз і назавжди. Уже 1920 р., залишивши поки що незмінними підходи до фундаменту комунізму — ліквідації ринкового господарства, централізації виробництва і розподілу, компартійне керівництво було змушене зробити в Україні істотні поступки в національно-культурному та земельному питаннях. Такі кроки частково поновили ілюзії українського суспільства щодо національних та соціальних завдань більшовицької влади, значною мірою повернули їй проукраїнський імідж.
Поступки кінця 1919 — початку 1920 р. зіграли ключову роль у збереженні більшовицької влади в Україні, зокрема під час війни з українсько-польськими військами, але їх було замало не те що для початку запланованої індустріалізації, а навіть для певної стабілізації соціально-економічного становища. Не вщухав і повстанський рух, який спалахнув з новою силою восени 1920 р. при поновленні продрозкладки. Наприкінці 1920 р. у Кремлі наважилися на ще одну поступку — передачу українському субцентру влади частини управлінських повноважень в Україні. Але це хоч і послабило напругу, врятувати ситуацію не могло.
Наприкінці 1920 р. більшовицьким керманичам ставало зрозуміло, що комунізм, принаймні у тому вигляді, в якому він вбачався у попередні роки, найближчим часом не має перспектив. Після поразки Червоної армії в серпні 1920 р. під Варшавою та підписання у жовтні перемир'я з Польщею остаточно зникли сподівання на близьку «світову революцію». Важливість цієї обставини важко переоцінити, адже, з огляду на економічну та технічну відсталість Росії, теза про близьку і неминучу «світову революцію», внаслідок якої Росія отримає допомогу від «європейського пролетаріату», була однією з ключових в ідеологічному обґрунтуванні Жовтневого перевороту та початку комуністичного будівництва навесні 1918 р.
Ілюзії щодо комунізму в народних мас умить зникли під час спроби втілити його на практиці. Після невдалого досвіду 1919 р. в українському селі намагалися менше говорити про «комунію». Більшовицькі керманичі зрозуміли, що задля збереження влади треба поширювати в масах уже не ілюзію комунізму, а ілюзію «народності» більшовицької влади. При цьому у світогляді самої більшовицької номенклатури істотних змін не відбулося, тобто своє майбутнє вона пов'язувала винятково з комунізмом.
У книзі провідного більшовицького теоретика М. Бухаріна «Економіка перехідного періоду», що побачила світ наприкінці 1920 р., йшлося про принципове заперечення свободи праці, яка, на думку автора, не узгоджується з правильно організованим плановим господарством і таким же розподілом робітничих сил. Безтоварне господарство, яке спирається на централізований план, вважалося у Кремлі безумовним ідеалом. Цілий розділ книги присвячено актуальності позаекономічного примусу, виправдання якого чітко відобразилося у такому твердженні: «В умовах пролетарської диктатури вперше примусовість справді є знаряддям більшості в інтересах цієї більшості».
Такі погляди були властиві значній частині компартійно-радянських керманичів. Тому на початку 1921 р. при ухваленні рішення про відмову від комуністичного штурму про економічну безглуздість заснованих на примусі заходів у внутрішньопартійному дискурсі не йшлося. Головну причину такої відмови чітко окреслив очільник Промбюро України (з 31 грудня 1920 р. — Українська рада народного господарства — УРНГ) Влас Чубар на V конференції КП(б)У в листопаді 1920 р.: «Об'єктивні умови життя в Україні були такими, що примусового залучення до праці не можна було здійснювати повною мірою внаслідок нестачі сил примусу».
Погоджуючись на тимчасовий відступ, компартійна влада, однак, не відмовлялася від комунізму. Її поступки мали не лінійний, а синусоїдний характер. Зрозумівши згубність принципу «все й відразу», компартійні керманичі варіювали поступки і наступи, а відступивши в одному, нерідко відігравали в іншому. Зокрема, під час другого комуністичного штурму (1929—1932 рр.) свого максимуму сягнула українізація, тобто помилки 1919 р. з характерним для цього року зневажливим ставленням до всього національно-українського вже не повторювалися.
Комуністична теорія vs практичні потреби: до обставин запровадження і наслідків нового економічного курсу
На початку 1921 р. економіка країни рад опинилася у вкрай важкому становищі. Були вже проїдені запаси та резерви дореволюційного періоду, витрачено золото та інші банківські цінності, емісія давала дедалі менше зиску, основний капітал зношувався і не відновлювався. Створення несприятливих для сільськогосподарського виробництва умов заганяло країну у глухий кут і згадані в попередньому розділі посівкоми врятувати ситуацію не могли — сил примусу не вистачало. Мобілізаційна модель економічної політики вичерпала себе. З наявною ресурсною базою, та ще й без допомоги «європейського пролетаріату», про перехід до індустріалізації, що було одним із символів майбутнього комунізму, годі було й мріяти. Для нового застосування усіх можливостей мобілізаційної моделі економіки, орієнтованої тепер вже переважно на внутрішні джерела, потрібно було знову накопичити певні ресурси. Нагальною стала потреба зміни економічної політики.
Небезпеки поточної ситуації у компартійному керівництві розуміли, мабуть, усі. Однак перемоги на фронтах ввели в оману більшість із них. Комуністичні засади у 1918—1920 рр. допомогли Кремлю сконцентрувати ресурси і виграти війну, а тому їх ефективність здавалася перевіреною часом. Тому й активний спротив селянства («бандитизм» у більшовицькому лексиконі) влада спочатку зробила спробу подолати винятково збройним шляхом. Не склалося.
На небезпечних масштабах такого «бандитизму» наголосив у своїй доповіді на V Всеукраїнському
