Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю» - Геннадій Єфіменко
Вагому роль у такому визнанні мала економічна та управлінська складові. Протягом літа-осені 1920 р. керманичі УСРР неодноразово вказували Кремлю на цілковите ігнорування економічних потреб України. Однак там на це не звертали уваги. Постійне недофінансування не давало змоги навіть планувати роботу. Нестача грошових знаків була наскільки вагомою, а потреба в них наскільки актуальною, що X. Раковський посягнув на основи основ більшовицької фінансової політики — у листі до В. Леніна поставив питання про необхідність створення філії з друкування їх в Україні. Усвідомивши, що звернення X. Раковського не вплинуло на ситуацію, РНК УСРР на засіданні від 25 листопада 1920 р. ухвалив: «Беручи до уваги, що потреби українських органів у грошових знаках дедалі зростають — з одного боку і неможливість їх своєчасного задоволення, як показала вже 10-місячна практика, з єдиного московського центру — з іншого боку, Рада Народних Комісарів постановляє: „Запропонувати Уповноваженому Наркомфіну увійти через Народний комісаріат фінансів у Раднарком РСФРР з проханням про відкриття в Харкові відділення фабрики заготівлі розрахункових знаків як підсобного органу для задоволення українських потреб“». Підкреслимо, що це було зроблено в умовах, коли Україна в очах Кремля була складовою Росії.
Те, що жорстка централізація не сприяла відновленню виробництва та ефективному управлінню, почали розуміти і в Кремлі. Керівництво всіма галузями економіки відповідними головними комітетами (російською мовою скорочено «главк», звідси й поширене позначення такого способу керівництва як «главкізм») з Москви себе не виправдовувало. Однак таке усвідомлення давалося вкрай важко. Можливість надання Україні права на господарську ініціативу та управлінську автономію в очах Кремля спочатку виглядала як своєрідна антитеза, або, в кращому випадку, як тимчасовий відступ від комуністичного будівництва. Але поступово приходило розуміння того, що мобілізаційно-примусові методи, які були ефективні задля концентрації ресурсів, дають постійні збої при використанні їх як важелів виробничих процесів. У випадку з Україною виникало ще й побоювання втратити контроль над нею, особливо з огляду на те, що ідея економічного самоуправління України фактично відповідала вимогам зразка кінця 1919 р. з боку боротьбистів та «групи Попова» з КП(б)У.
Найбільше розуміння ініціатива керівництва УСРР знайшла у Л. Троцького. Саме він першим із членів політбюро ЦК РКП(б) заговорив про необхідність зміни підходу до відносин з УСРР. У датованому 2 листопада 1920 р. зверненні до керівної компартійно-радянської верхівки (В. Леніна, Й. Сталіна, М. Бухаріна, М. Крестинського та М. Калініна), характеризуючи завдання урядового апарату в Україні, Л. Троцький наголошував: «1. Радянська влада на Україні трималась до цього часу /і трималася погано/ головним чином авторитетом Москви, великоросійським (в оригіналі — „великорусским“. — Авт.) комунізмом і російською (в оригіналі — „русской“. — Авт.) Червоною армією. Лише зараз відбуваються в Україні внутрішні процеси, що ймовірно, забезпечать незрівнянно більшу стійкість радянської влади. Але, разом з тим, новий етап у розвитку України передбачає значно більшу самостійність урядових органів в Україні. Той режим, який існує нині, це може бути визнаний нормальним. У господарському сенсі Україна все ще уявляє собою анархію, прикриту бюрократичним централізмом Москви» (курсив наш. — Авт.). З огляду на всю сукупність обставин, ЦК РКП(б) до пропозицій Троцького поставився прихильно.
Станом на кінець листопада 1920 р. вже і в Кремлі зрозуміли, що потрібно, принаймні з огляду на зовнішньополітичну ситуацію, хоча б формально підвищити статус України. Про це відверто писав у листі до політбюро ЦК РКП(б) від 30 листопада 1920 р. Г. Чичерін: «Принцип незалежності радянської України відіграв величезну роль у нашій дипломатії та підсік буферизм Пілсудського. У Ризькій угоді ми визнали формулу незалежності України, а між тим IV з'їзд Українських рад висловився за входження України до складу РСФРР. Це було до укладення Ризької угоди, котра зобов'язує нас визнати окремішність України. Фактично нинішні відносини можуть залишитися без змін, але їм потрібно надати форму союзу двох держав замість союзної держави».
Після проведеної у грудні 1920 р. підготовчої роботи 28 грудня 1920 р. підписами В. Леніна та Г. Чичеріна з російського боку та X. Раковського з українського було завізовано «Союзний робітничо-селянський договір між Російською Соціалістичною Федеративною Радянською республікою й Українською Соціалістичною Радянською Республікою». У преамбулі договору наголошувалося на взаємному визнанні незалежності й суверенності обох договірних сторін.
Кремль погодився на такий крок, оскільки стояв на точці зору формули Чичеріним про те, що «за іншою формулою публічного права можуть ховатися ті ж самі фактичні відносини». Однак українська сторона вимагала реальних змін у ставленні до себе. Їй навіть вдалося деякі початкові положення змінити на свою користь. Про це, зокрема, свідчить зміна пункту 4 договору. До наявного у проекті тексту «Об'єднані Народні Комісаріати обох Республік входять до складу Ради Народних Комісарів Російської Соціалістичної Федеративної Республіки і мають у Раді Народних Комісарів Української Соціалістичної Радянської республіки своїх уповноважених» у кінцевому варіанті договору було додано вкрай важливе для УСРР: «яких затверджує і контролює український ЦВК і з'їзд рад». Згодом це положення керівництво УСРР сприймало як підтвердження верховенства ВУЦВК у правничому полі радянської України, натомість у Москві вважали це доповнення порожньою формальністю. Паралельно з роботою над договором в Україні створювалися загальнореспубліканські центри (фактично — наркомати) у військовій сфері та царині транспорту, які очолили відповідно Михайло Фрунзе та Олександр Постников. Нагадаємо, що можливість створення таких республіканських наркоматів на початку 1920 р. Кремль категорично заперечував.
При ратифікації договору V Всеукраїнським з'їздом рад (відбувся 25 лютого — 3 березня 1921 р.) у преамбулі до основного тексту було вказано на необхідність «приступити негайно в згоді з Всеросійським Центральним виконавчий комітетом до розвитку тих пунктів договору, які торкаються відношень поміж Українським та Російським ЦВК, з осібного пакту про внутрішній розпорядок об'єднаних Комісаріатів та їх відношень до обох урядів, на передбаченій договором підставі повної рівности поміж обома Республіками» (курсив наш. — Авт.). Рівноправність УСРР із РСФРР українська сторона вбачала основним змістом договору і публічно твердила про це українському суспільству. Тоді як для Кремля така постановка питання була неприйнятною. Договір з УСРР для більшовицького центру означав лише тимчасову формальну поступку, завданням якої було насамперед виконання зовнішньополітичних зобов'язань та заспокоєння українського суспільства і яка нічого не повинна була змінювати у ставленні до України.
Різне розуміння Договору, як і суті відносин між РСФРР та УСРР, слугувало однією з головних причиною конфліктів, що виникали між Кремлем та Україною в наступні роки. При цьому
