Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР. - Петро Гаврилович Дяченко

По справам праці я з Чорного Острова від'їхав до Проскурова і не міг уже стежити за справою Болбочана.

Я дізнався, що 28 червня забили Болбочана! Страшні річі розказують: що його добили прикладами, коли він упав на коліна. Останні слова були: "Донечко моя, ратуй мене!"

За Кам'янцем-Подільським є перша стація — Балин. Там спочиває його тіло. Його поклонники насипали могилу, обгородили, насадили квітів…[2]

Будучи в канцелярії Директорії в Кам'янці-Подільському, мені показав брат письмо до члена Директорії [Андрія] Макаренка, яким правом він припинив кару смерти над Болбочаном 12 червня 1919 р., з вимогою дати негайне пояснення. Підписаний був: Одрина, міністр.

Я довго хоронив цей документ, бо він був для мене дивний! Одрина по фаху б. лікар — людина гуманітарної професії; як цей оборонець життя людини міг бажати крови — смерти насильної над чоловіком! Дивний цей лідер с.-р., жадний на кров, та ще й заслуженого вояка!

Йшли гіркі часи нашого перебування в Кам'янці-Подільському: Денікінці підходили вже близько, за один перехід могли зліквідувати нас.

Я зустрів на вулиці Кам'янця П. Лихопоя-Башевського, веселого, щасливого, він підійшов до мене і мовив:

Знаєте, я єду до своіх, будєт Рассія вєлікая, всє народи будут вмєстє, харашо будєт всєм, как і прєждє; ну что сказать в Полтавє вашим дочкам?

Дочкам нічого не кажіть, а Полтаві скажіть, що ви приймали участь в убійстві вірного сина України — Болбочана!

— Что дєлать, вєдь нє мнє адному хатєлось, чтоби Болбочан нє жил…

Я не став слухати далі — відійшов від нього.

Лихопой-Башевський поїхав до "своїх".

Так погиб цей славний герой нашого визвольного руху! Тяжкий мені цей спогад!

Борислав, 1930 р.

Літопис Червоної Калини. — 1930. — Ч. 7–8.- Липень — серпень. — С. 10–11.

Вступ Українських Військ до Київа 31 серпня 1919 р

Василь ЧАБАНІВСЬКИЙ,

полковник Генерального штабу Армії УНР

Наближався кінець серпня 1919 року. З'єднані українські армії побідним маршем підходили до Київа. Недалеко вже блестіли осяяні сонцем золоті хрести київських церков. Наступ на Київ провадився з двох напрямків: 1-й Галицький корпус Генерала Кравса йшов по шосі Житомир — Київ. Запорожська Група в команді отамана [Володимира] Сальського — по шляху Біла Церква, далі на південь від дороги Васильків — Київ.

ЗО серпня штаб Запорожської Групи був у Василькові й одержав відомости, що наші передові частини вже під Київом, а большевики спішно тікають з Київа. На другий день було наказано урочистий вступ наших військ у Золотоверхий.

Штаб Запорожської групи теж збирався до Київа і виїхав туди на другий день ранком. Командуючий групою зі своїм начальником штабу полковником [Віктором] Кущем вирушили трохи раніш, а я затримався у Василькові, здається, у справах зв'язку і о год. 9 ранку бричкою, разом з отаманом [Олександром] Загродським, вирушив по пісчаному шляху з Василькова до Київа.

О год. 13 ми під'їхали до Київа з боку Деміївки. Радісно було на душі! Це ж ми в'їзджаємо до столиці України, її серця! Коні ніби відчували нашу радість і веселіше самі затупотіли по кам'яному шляху; ми спустилися з гори і в'їхали у самий Київ. Наш настрій, здавалося, поділяли йдучі нам назустріч улицею люди і, побачивши нас, весело всміхалися, ніби до своїх близьких знайомих.

В'їхавши на Велику Володимирську вулицю, ми пропустили повз себе кілька авт, що проїзджали вперед і назад; в них було по кілька людей, переважно в студентських кашкетах, з рушницями в руках. На наш запит "хто це?" нам пояснили, що це самооборона міста. Мені ця "самооборона" здавалася підозрілою, і я не помилявся.

Ми направилися до пасажирського двірця, де командир ґрупи призначив збірний пункт. З вигляду Фундукліївської вулиці можна було пізнати, що місто готується до урочистосте. На бальконах повивішувано килими й прапори, між ними були й російські, хоч дуже ріденько. Під'їхавши до двірця, ми побачили силу народу, що товпився біля нього, наповняв коридори, почекальні. Тут я зустрів і бувшого нашого військового міністра [Григорія] Сиротенка. В почекальні 1-ї кляси застав я майже ввесь штаб ґрупи з командиром ґрупи і начальником штабу. Тут я довідався, що вирішено урочисто ввійти в Київ і що штаб ґрупи піде в голові тих наддніпрянських частин, що мають входити. Тут же я почув, що частини Добровольчої російської армії вже вдерлися на Печерське через Ланцюговий міст, кудою їх пропустили галицькі частини; залізничний же міст тримають наддніпрянські частини й нікого не пропускають.

За кілька хвилин біля двірця показалися два вершники Добровольчої армії; вони позлізали з коней, стали осторонь і роздивлялися, що тут робиться. Ці добровольці постояли деякий час, посідали на коней і спокійно собі від'їхали. Не було сумніву, що то були розвідники, але їх ніхто не затримав. На мій запит, як поводитися з добровольцями, дістав відповідь начальника штабу, що "згідно з директивами зверху, ми мусимо сутичок з ними оминати".

Збираємося до урочистого входу до Київа, чекаємо тільки підходу дивізії [Юрія] Осмоловського, яка о год. 4 пополудні почала втягувалися в Київ.

Одержавши відомосте, що дивізія вже входить, командир ґрупи наказав сідати на коней і їхати до пам'ятника князю (графу. — Ред.) Бобринському. Біля пам'ятника всі ми позлазили з коней і чекали на підхід дивізії, яка незабаром і підійшла.

Ми рушили. Спереду їхав командир ґрупи отаман [Володимир] Сальський зі штабом і державним інспектором [Петром] Дерещуком, за ними — кінна сотня Чорношличників, далі йшла дивізія отамана Осмоловського. Йдемо Бібіковським бульваром. По дорозі котиться товпа народу, все висипало на вулицю: жінки, діти, мужчини, і майже всі з квітами. Стільки квітів я ніколи не бачив! Квіти давали в руки старшинам і козакам, квіти кидали під ноги коням. Шлях був усипаний квітами!..

Був веселий настрій, але незабаром він змінився… На розі Володимирської вулиці під'їхав до нас старшина, без сумніву галичанин, і доповів командуючому групою, що на міській ратуші денікинці повісили свій трьохкольоровий прапор рядом з українським; що біля думи на Хрещатику зібрався величезний натовп та йдуть сварки між українцями й москалями.

Ми виїхали на Фундукліївську вулицю й спустилися вниз до Хрещатика. Тут зустрів нас величезний натовп народу, що сунув нам назустріч.

Кілька осіб підійшло до отамана Сальського і оповідало про нахабство москалів. Ми разом з цим натовпом рушили вперед до ратуші. Якась сестра-жалібниця підійшла до отамана Сальського, взяла його коня за уздечку і повела по Хрещатику до ратуші. Це була ґрупа українців. Друга ґрупа українців