Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи - Сергій Миколайович Поганий

Рижков, який поступово усвідомлював масштаби проблеми, викликаної поширенням радіації, запитав, наскільки великою має бути нова зона. Присутні запропонували радіус у 30 кілометрів, хоча район такого масштабу включав у тому числі й «чисті» точки. Пізніше Рижков згадував: «Ми спиралися на цілу низку джерел інформації: екологи, геологи, метеорологи, військові і цивільний захист. Порівняли всі мапи, проаналізували, чому певні дані були суперечливими. Виклали всі мапи на столі — одна поверх іншої — і отримали “пляму”, яка охоплювала забруднені території України, Білорусі та Росії... Я довго сидів, розмірковуючи: потрібно було ухвалити рішення» Після деяких вагань Рижков погодився з рекомендаціями створити 30-кілометрову зону. Заборонена зона буде охоплювати більш ніж 2000 квадратних кілометрів території, включаючи 80 населених пунктів, і призведе до додаткової евакуації більше ніж 40 000 чоловік.

Олександр Ляшко описував момент ухвалення рішення дещо інакше. Після наради в Чорнобилі високопосадовці поїхали в сусідні села, щоб відвідати евакуйованих із Прип’яті. Під час розмови Ляшка з однією жінкою, евакуйованою з міста, командир підрозділів цивільного захисту передав йому мапу забруднених територій, складену генералом Пікаловим і його офіцерами. Поглянувши на мапу, Ляшко зрозумів, що село, яке вони відвідали і куди кілька днів тому переселили жителів Прип’яті, було в забрудненій зоні. Населений пункт — за 20 кілометрів від атомної електростанції. Тоді Ляшко показав мапу Миколі Рижкову, який ухвалив остаточне рішення про евакуацію всіх населених пунктів у межах 30-кілометрової зони.

Після цього Ляшко повернувся до розмови з евакуйованими. Жінка, з якою він щойно розмовляв, жалілася, що вчитель фізики в місцевій школі, у будинок якого розквартирували її сім’ю, просив їх переїхати в літній будиночок на території, оскільки вони були «носіями радіації». «Тоді в голові промайнула думка, — пояснював пізніше Ляшко, — а що б сказав учитель, який ставився до цієї сім’ї настільки вороже, якби йому самому наказали виїхати зі своєї оселі наступного дня?»

Члени урядової комісії залишилися задоволені візитом вищих посадових осіб до Чорнобиля і дискусіями, які відбулися. «Важлива зустріч, — говорив Валерій Легасов. — Насамперед вони заслухали доповіді (а мені довелося бути одним із доповідачів) і зрозуміли ситуацію, усвідомивши, що все це — не локальна аварія, а грандіозний інцидент, який матиме довгострокові наслідки; що продовження локалізації [наслідків] від руйнування енергоблока вимагає колосальних зусиль; що потрібно організувати масштабні знезаражувальні заходи; що необхідно спроектувати і збудувати укриття для пошкодженого блока». Розмов про відновлення 4-го енергоблока і його запуск до кінця року більше не було. Вище керівництво в Москві крок за кроком усвідомлювало наслідки катастрофи.

Українське ж керівництво після візиту лідерів із Москви мало змішані почуття. Рижков, який узяв на себе політичну відповідальність за евакуацію Прип’яті та розширення забороненої зони, не гребував показати місцевим, хто тут головний. З огляду на несвоєчасне і неналежне медичне реагування на кризу він негайно «відчитав» відповідальних людей. Вислухавши скаргу заступника міністра охорони здоров’я УРСР щодо нестачі карет швидкої допомоги, Рижков ледь не звільнив того. «Це свідчить, що сьогодні ти — пусте місце, — сказав він урядовцеві. — Тому що в Союзі нам вистачає всього». Такий стиль управління — типовий для СРСР, корінням сягав ще сталінських традицій залякування підлеглих з метою мотивації виконання ними виробничих планів. Відчуваючи, що їх «відчитують» за недоліки всесоюзного уряду, яке керувало станцією, місцеві управлінці не могли не обурюватися.

Партійний ідеолог Єгор Лігачов також «пройшовся» по місцевих посадовцях. «Будучи політкерівником, він закликав до відповідальності перед партією і до консолідації комуністичних рядів», — згадував Василь Сінько, начальник управління сільського господарства виконкому Київської обласної ради. Віталій Масол, голова Державного планового комітету УРСР і член урядової комісії з питань розслідування аварії, висловив думку, що Лігачов був далеким від реалій повсякденного життя в зоні інциденту. Коли один із робочих поцікавився в Лігачова, чи дадуть горілки тим, хто працює в забруднених районах (а ходили чутки, що алкоголь сприяє очищенню організму від радіоактичних частинок), Лігачов відповів: «Ніякої горілки; ми дотримуємося постанови Політбюро ЦК КПРС». Лігачов мав на увазі запуск кілька місяців тому всесоюзної антиалкогольної кампанії, ініціатором якої виступав особисто. «Тоді мій терпець увірвався, і я втрутився, — згадував Масол. — «Не хвилюйся, сказав я роботязі, ти отримаєш свої 100–200 грамів горілки в їдальні».

Василя Сінька в Лігачову вразило те, що він вважав браком співчуття місцевим жителям. Він пригадував, як Єгор Лігачов говорив: «Так, безсумнівно, це велике нещастя, але ми будемо вчитися на вашому досвіді». «Ці слова просто вбили мене, — пояснював Сінько. — Тобто суть усієї катастрофи полягала в тому, щоб СРСР виніс уроки з нашого горя?» Він підозрював, що Москва розцінювала українців як піддослідних кроликів. «І саме тому так довго тягнули з наказом про евакуацію! — писав Сінько, описуючи свої думки багато років тому. — Московські лідери точно хотіли перевірити, як радіація позначиться на здоров’ї українців!»

Чорнобильська катастрофа поступово вбивала клин між партійними представниками в Україні та їхнім керівництвом у Москві. Перші мали справлятися з наслідками аварії, фактично не контролюючи ЧАЕС, тоді як другі просто прибули, оголосили догани і звільнили тих, кого вважали винними за нездатність втримати ситуацію під контролем. Навіть співробітники КДБ висловлювали незадоволення: десятки з них отримували високі дози радіації, годинами просиджуючи в хащах на забруднених територіях поблизу атомної електростанції. Їх розміщували там для захисту членів правлячої верхівки в разі можливого нападу чи замаху на вбивство.

*

Третього травня, наступного дня після від’їзду представників Кремля з України, Олександр Ляшко скликав нараду Республіканської урядової комісії з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Тоді як всесоюзна влада і урядова комісії намагалися зупинити радіоактивні викиди з реактора, комісія, очолювана Ляшком, сфокусувалася на проблемі переселенців та питанні захисту цивільного населення від радіації. Складне завдання. Частково тому, що повноваження республіканської комісії обмежувалися внаслідок інформаційної політики Москви. Комісія Ляшка мала захистити населення, водночас не пояснюючи людям, що відбувається.

Предметом головної турботи Ляшка стали зростаючі рівні радіації. Від моменту катастрофи КДБ УРСР і Міністерство охорони здоров’я щоденно доповідали партії в Києві про кількість постраждалих від променевої хвороби. Цифри зростали і серед дорослих, і серед дітей. За повідомленнями КДБ, 28 квітня в українські лікарні госпіталізували 54 людини із симптомами радіаційного ураження. Того ж дня Політбюро в Москві дізналося про 170 випадків у всьому СРСР. Станом