Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи - Сергій Миколайович Поганий

Глава 12

Заборонена зона

Молодому водієві КДБ Анатолію Шумаку пощастило, коли він втримав кермо фургона. Адже і він сам, і дев’ятеро його колег (співробітників КДБ) опинились би в рові і могли загинути. Це сталося пізно вночі 1 травня, коли командир групи відмовився розкривати кінцевий пункт призначення, — настільки секретним було завдання, для виконання якого обрали Шумака. Коли фургон петляв темними вулицями Києва, водія направляв командир: «праворуч», «ліворуч», «прямо», «знову праворуч». В якийсь момент, розгублений від останніх команд Анатолій Шумак втратив самовладання і схопився руками за голову, залишивши кермо некерованим. Підскочивши, Шумак таки повернув контроль над авто й уникнув аварії.

Тільки тоді командир повідомив водієві, що вони їдуть в аеропорт «Бориспіль» під Києвом. Їхнє завдання — прийняти спеціальний автомобіль радіаційного захисту, призначений для використання вищими радянськими керівниками в разі ядерної атаки, і супроводити його до Чорнобиля. Як сказав командир своїм підлеглим, цей автомобіль — єдиний транспортний засіб такого типу в Радянському Союзі, а тому вони будуть нести відповідальність за його транспортування і збереження. Наказ було виконано, і вже опівдні 2 травня машина була на ЧАЕС. Ходили чутки, що пошкоджену електростанцію збирається відвідати сам Михайло Горбачов.

Утім, Генеральний секретар ЦК КПРС так і не прибув — його перший візит у Чорнобиль відбудеться через майже три роки після аварії, у лютому 1989 року. Того дня, коли Шумак і його колеги-офіцери переправили секретне авто, місце інциденту відвідали двоє найближчих помічників Горбачова: Голова Ради Міністрів СРСР Микола Рижков і права рука Горбачова в ЦК Єгор Лігачов. Вони вилетіли з Москви до Києва вранці 2 травня, а звідти вже в супроводі українських лідерів Володимира Щербицького та Олександра Ляшка гелікоптером дісталися до ЧАЕС. Дехто із залучених у процес ліквідації аварії, включаючи головного наукового радника урядової комісії Валерія Легасова, вважали, що цей візит зумовлено сигналами Києва та інших українських центрів про підвищення рівнів радіації.

Розпорядившись, щоб парад у Києві провели за планом, московські керівники прибули в район АЕС для особистої оцінки ситуації. Зі собою Рижков і Лігачов привезли індивідуальні дозиметри, однак слабо уявляли небезпеку, пов’язану зі зруйнованим реактором. Коли гелікоптер підлетів до атомної електростанції, Рижков наказав пілотові знизитися і пройти над реактором. «Дедалі частіші сигнали приладів перейшли у пронизливе, безперервне виття, а показники на шкалі заблимали з дикою швидкістю», — пригадував Ляшко, який був на борту поруч із Рижковим та Лігачовим. За його словами, гелікоптер не мав ніякого захисту від радіації, тоді як Рижков вважав, що там була свинцева пластина на підлозі. Поглянувши на реактор, вони змогли вперше усвідомити масштаби збитку, нанесеного вибухом, але й досі були далекими від повного розуміння наслідків аварії.

Трохи глибше розуміння колосальних проблем, з якими вони зіштовхнулися, прийшло до повноважних представників Кремля вже в Чорнобилі на нараді урядової комісії, де вони головували. Анатолій Майорець, всесоюзний міністр енергетики, який виступав одним з основних доповідачів, імітував оптимізм щодо майбутнього станції. Намагаючись передбачити очікування високопосадовців, Майорець завершив свій виступ заявою: «Ми зробимо все необхідне й запустимо 4-й енергоблок уже в жовтні, а 5-й — у грудні!» Віктор Брюханов, директор ЧАЕС, який відтепер не міг ухвалювати рішень, але й досі сидів на нарадах, був шокований. Пізніше він згадував, про що саме думав, слухаючи Майорця: «І ніхто ж не сказав йому: “Що за нісенітницю ти верзеш? Блок не підлягає відновленню!” Експерти-ядерники мовчали, тоді як я не міг промовити ані слова, щоб мене не виставили з наради». Одним із тих, хто не мовчав, але й не виступав, був Ляшко, Голова Ради Міністрів УРСР. «Про що він узагалі говорить? — тихо запитував Ляшко у Рижкова. — Як можна відбудувати будь-який енергоблок, якщо 10-кілометрова зона забруднена радіацією, що перевищує дозволені норми?» Рижков не відповів. Нарада тривала.

Стояв спекотний травневий день. Вікна були відчинені, і поруч сидів, безперервно смаливши цигарки, Володимир Щербицький. Носовичком він витирав з очей сльози. Найімовірніше, Щербицький страждав від алергії, але ситуація була достатньо похмурою, щоб виправдати й справжні сльози теж. Не всі доповідачі були настільки оптимістичними, як Майорець. Генерал Володимир Пікалов, командувач підрозділів хімічних військ у цьому регіоні, відзвітував про рівні радіації, а провідні вчені розвіяли останні сумніви — радіація була високою і підвищувалася щоденно. Юрій Ізраель, очільник державного комітету з гідрометеорології і контролю довкілля СРСР, склав мапу забруднених районів навколо АЕС. Територія сягала 30