Крах Симона Петлюри - Данило Борисович Яневський

т. зв. лімітрофних держав (Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва, Польща, Чехословаччина, Румунія), основним геополітичним завданням яких було не допустити створення континентального альянсу телурократичних (сухопутних) націй та держав, тобто слов'ян і німців, спрямованого проти Великої Британії та її спільників[290]. Існування самостійної, незалежної, а тим більше Соборної України ця схема ні в якому разі не передбачала і передбачати не могла. Ні за яких обставин. Ні за яких умов. Політичні практики переможців

Як це часто-густо трапляється в житті, найкращі теоретичні концепції розбиваються об сувору практику життя. Політичні лідери країн-переможниць у питанні повоєнного європейського устрою дотримувалися позицій якщо не антагоністичних, то цілком протилежних. Причини – різниця в географічному положенні, фактичний внесок у перемогу над ворогом, історичні традиції тощо.

Франція

Лідери Франції, передовсім прем'єр-міністр Жорж Клемансо та маршал Фердинанд Фош, вважали своєю головною метою створення такої системи світового порядку, яка унеможливлювала би нову німецьку агресію проти Франції. Рішення вбачали в тому, щоби створити на сході континенту державне утворення, яке, перебуваючи в сфері впливу союзників, могло б за необхідності утворити другий антинімецький фронт. Виконати таку роль об'єктивно могла б лише федеративна демократична Росія, складовою частиною якої мала би бути Україна.

Жорж Клемансо.

Фердинанд Фош.

Але більшовицький переворот, державний розпад Росії, громадянська війна на її теренах спонукали до інших рішень. «Щойно звільнені народи Південної Європи були готові перегризти один одному горлянку в гонитві за кращими шматками спадку померлих імперій, – пояснював прем'єр-міністр Великобританії Девід Ллойд Джордж. – Поляки та українці напали на Галичину… В прикордонних областях, де проживало змішане населення, гарчання було оглушливим. Конференція не могла продовжувати роботу внаслідок цього буйства».

В таких обставинах Париж обрав курс на об'єднання новоутворених малих держав, передовсім Польщі, Румунії, Чехословаччини. Союз цих країн між собою, з одного боку, всіх їх із Францією – з другого, на думку Клемансо, мав би виключити можливість початку нової світової війни в Європі. «Створення великої Польщі було одним з основних прагнень французької воєнної стратегії», – прямо вказував його британський колега.[291]

Ллойд Джордж.

Ця концептуальна ідея не була таємницею українців. Член делегації УHP на Паризькій мировій конференції Марголін називав французького прем'єра «головним прихильником створення величезної польської держави за рахунок земель сусідніх народів, батьком французької ідеї про велику Польщу». Не була таємницею для українців і наявність двох протилежних орієнтацій усередині французьких політичних еліт – проросійської та пропольської. Їхні прихильники, на відміну від українців, однак, не лише ніколи не боролися між собою на рівні публічної політики, а й доповнювали, «страхували» одна другу. Польська концепція, як було добре і давно відомо, нічого іншого, крім як відновлення Речі Посполитої в кордонах 1772 р., не передбачала. Саме ця фундаментальна політична ідея мала особливо великі симпатії військових кіл Франції і самого Клемансо. «Останні теоретично готові були, в тайниках своєї душі, – писав у зв'язку з цим Марголін, – визнати на папері незалежність маленької України, фактично підпорядкованої Польщі і такої, яка б ішла у неї на буксирі, в якості гарматного м'яса проти Німеччини. Завершенням такої коаліції Великої Польщі і Маленької України на Сході був план залучення до неї Румунії, а якщо вдасться, то і Чехословаччини… Общипана із заходу на користь Польщі, Румунії і Чехословаччини Україна малювалася в уяві авторів цього проекту лише в кордонах до Дніпра, ліва ж частина Придніпров'я була визначена для заспокоєння зазіхань Великороси…».[292]

Ставка в антибільшовицькій боротьбі на Польщу та «єдинонеділимські» кола мала своїм наслідком зміну всієї концепції зовнішньополітичної діяльності союзників на теренах колишньої Російської імперії. Вони почали реалізовувати план, запропонований Фошем. Його головна ідея полягала в тому, щоб активно використовувати на більшовицькому фронті об'єднані військові сили Польщі, Румунії та УНР Реалізувати цей план було неможливо без задоволення територіальних претензій Бухареста на Бессарабію та Північну Буковину. Реалізація плану вимагала також встановлення негайного миру на польсько-українському фронті (польські збройні сили провадили військові операції на теренах Холмщини, Підляшшя, Полісся і Волині від грудня 1918 р.)[293] і початку офіційного політичного діалогу між керівництвом України та Польщі.

Арнольд Марголін.

Велика Британія

Лондон аж ніяк не був зацікавлений у безмежному посиленні французьких позицій. На офіційному рівні Ллойд Джордж аргументував британську позицію тим, що реалізація французького задуму призведе до подальшого послаблення антибільшовицьких сил на Півдні Росії, в т. ч. українських республіканських військ, які воювали проти більшовиків.[294]

Британський уряд чинив опір намирам Фоша надати негайну допомогу полякам у їхній боротьбі за Львів за