Крах Симона Петлюри - Данило Борисович Яневський

дуже ускладнилися, – констатував Мазепа. – Зійшлося два уряди, що саме в цей час знаходилися в особливо ненормальних взаємовідносинах і поборювали один одного. Політично і соціяльно це були протилежності. Галицький уряд був представником правої частини галицького суспільства. Ліва частина цього суспільства, що об'єднувала коло галицьких соціяль-демократів та т. зв. Селянсько-Робітничого Союзу, стояла в гострій опозиції до цього уряду. Наддніпрянський уряд навпаки складався із соціялістів, а всі правіші угруповання ставилися до нього опозиційно»[279]. На рівні практичної політики ситуація мала такий вигляд: керівництво ЗУНР, не заперечуючи можливості укладання відповідної угоди з Денікіним, вважало першочерговим завданням активізацію воєнної боротьби з Польщею. Петлюра наполягав на зосередженні всіх зусиль на боротьбі з більшовиками – навіть за рахунок Галичини; можливість досягнення в зв'язку з цим угоди з Денікіним рішуче відкидалася[280]. Петрушевич спочатку був спробував організувати спільний з румунами фронт проти більшовиків. Коли Бухарест відмовився від такої «спокусливої» пропозиції, пан Диктатор почав обстоювати необхідність спільної боротьби з більшовиками проти поляків. Практичним результатом цих політичних маневрів став союз УГА та Дієвої армії УНР проти більшовиків. «З великими труднощами вдалося уговорити Петрушевича, замісць спілки з большевиками, піти разом з нашою армією проти них», – підсумував Мазепа. І додав: «Петрушевич вважав нас усіх за політичних фантастів та неуків, а ми були переконані, що він не здатен зрозуміти революційної ситуації в Україні і тому не може знайти правильного шляху в боротьбі за національне визволення».[281]

Але, врешті-решт, у політичній могилі опинилися всі.

Кінець ЗУНР

Уже 16 липня ЗУНР припинила своє існування de facto. Залишки УГА перейшли Збруч і з'єдналися з військами Директорії. Петрушевич у супроводі найближчого оточення подався до Відня. Тут він «зорганізував новий закордонний центр уже знову Західно-Української Народної Республіки, відкинувши назву “Західна Область Української Народної Республіки”.[282]

30—31 серпня Київ було одночасно зайнято денікінськими та петлюрівськими частинами. Між ними негайно розпочалися збройні дії. Частини Дієвої армії УНР були змушені залишити місто. Впродовж вересня вона зазнавала самих поразок. Ці та інші катастрофічні для УНР події хоч і покликали до життя ефектну, але абсолютно неефективну спільну заяву урядів ЗУНР та УНР про необхідність боротьби проти Денікіна, проте на практиці призвели до перемир'я між Дієвою армією та поляками, з одного боку, та до капітуляції Української галицької армії перед російською армією, з другого. В свою чергу, Петлюра, опинившись перед загрозою окупації тогочасного осідку УНР – Кам'янця-Подільського російськими військами, запросив до міста польські загони. Залишки державного апарату та армії (близько 2 тис. вояків) було евакуйовано до Любара.

Через багато років після цих вікопомних подій лише один їхній учасник зробив чесну спробу проаналізувати та систематизувати чинники, що призвели до ганебної поразки. Тут були і «невідповідна політична підготовка нашого політичного проводу до здійснення самостійницького ідеалу», і політична неадекватність проводу «панівної тоді» галицької націонал-демократичної партії, і «величезний брак урядовців у спеціальних ділянках адміністрації, як залізничні шляхи, фінанси і т. п.», і «цілковитий брак» професійних офіцерів, дефіцит зброї, військової амуніції, придатних для військової служби чоловіків, і відсутність зовнішніх союзників, і такі відомі й досі «чесноти», як хабарництво та корупція, особливо в сфері нафтової промисловості, і багато чого іншого.[283]

Висновок автора

Проголошення Західно-Української Народної Республіки та «Соборної УНР» об'єктивно були історичними авантюрами, які відкрили двері до глобальної гуманітарної катастрофи, яка спіткала наш народ у XX столітті.

Одним з найбезглуздіших, найкривавіших, найтриваліших конфліктів був україно-польський. Війна між обома народами почалася 11 листопада 1918 р.[284], коли поляки встановили контроль над Перемишлем, який було назавжди втрачено для українців. Власне, від цієї дати і починається відлік україно-польської війни, переможцем у якій стала Москва, яка збройним шляхом встановила політичний та економічний контроль над двома народами. Війна поляків та українців тривала понад 30 років. Зупинити її вдалося дикунським способом, який назвали «Акція “Вісла”». Фактично війна тривала ще декілька років – аж до винищення польських та українських партизанів. Формальне примирення двох народів сталося лише на початку III тисячоліття, коли голови держав – Леонід Кучма та Олександр Квасневський, Предстоятель УГКЦ Любомир Ґузар та Примас Польщі Юзеф Глемп принесли взаємні вибачення обом країнам та їх громадянам від імені своїх народів та вірян своїх Церков.

VIII
Здобутки Директорії в царині державотворення

За дев'ять десятків років, які минули від часу створення Директорії, українознавство по обидва боки океану так і не спромоглося визначити ані правового, ані політичного статусу цієї інституції, ані форм, ані методів її діяльності, ані об'єктивно оцінити її внесок у розвиток форм національної державності. Це дивно тим більше тому, що другий голова Директорії був першим головою УНР в екзилі, тобто першим головою Української Народної Республіки на еміграції. Абсурдність такого стану справ полягає також і в тому, що його наступник та останній президент УНР в екзилі Микола Плав'юк 22 серпня 1992 р. передав першому