Крах Симона Петлюри - Данило Борисович Яневський

1918—1920. – С. 89—91. Див. також: Стахів М. Західня Україна. – Т. 4. – С. 73—74. ">[268]. 20 квітня ухвалили і закон про громадянство ЗОУНР, який визнавав усіх громадян ЗОУНР громадянами УНР, усіх громадян УНР – громадянами ЗОУНР.[269]

Тимчасом реалії життя були досить далекі від майже ідилічних юридичних норм, покликаних регламентувати життя суспільства та його відносини з державою. Нормою життя ЗУНР стали корупція, домінування локальних інтересів над загальнодержавними, катастрофічна нестача кадрів, ігнорування розпоряджень Державного секретаріату, втручання військових у справи, які належали до компетенції цивільної влади, зловживання революційною та національною риторикою[270]. Традиційні українські хвороби, немов рак, роз'їдали державне тіло.

Тимчасом 19 березня польська армія почала наступ на Львів. 30 квітня місто було захоплено. 24 травня новий наступ поляків підтримали з території Буковини румунські війська. За цих умов 24 травня Виділ УНРади та Рада Державних секретарів схвалили закон про передачу всієї повноти влади в ЗОУНР Державним секретарям Бурачинському, Мартинцеві, а також, «в разі потреби», Артимовичу, Казаневичу, Паненкові, Лозинському. Цим особам надавалося право «заступати правительство Західної Області Української Народньої Республіки, ділати від імені цього правительства і справляти урядові правні акти».[271]

ЗОУНР: від формальної демократії до фактичної диктатури

Головне питання, яке постало перед проводом ЗОУНР, формулювалося гранично просто: чи капітулювати перед Польщею і перейти на територію Румунії, чи ж податися на землі, що досі лишилися під владою Директорії?

9 червня Президія Виділу УНРади та Держсекретаріат ухвалили «надати право виконувати всю військову і цивільну владу, яку виконував досі на основі конституції Виділ Української Національної Ради і Державний Секретаріат, уповновласненому Диктаторові Євгену Петрушевичу». «Заломані духовно держсекретарі, – констатував безпосередній свідок, – одного дня вирішили скласти свої повноваження» Петрушевичеві, якому «сподобався такий жест і він дуже радо погодився» на таке призначення. Він перебрав владу того самого дня «в дуже разюче неформальний спосіб»[272] (підкреслення наше. – Д. Я.). Ступінь «неформальности» у викладі Мазепи звучить так: Петрушевича було проголошено Диктатором «лише самим Петрушевичем… Цей факт, що з членів Виділу Національної Ради ніхто не брав участи в проголошенні диктатури Петрушевича, крім його самого, пригадую, викликав серед членів нашого уряду й Директорії велике здивування й навіть обурення». Речник наддніпрянського уряду «Вісті Української Народної Республіки» взагалі трактував цю подію як «державний переворот в Галичині». За словами Мазепи, Петрушевич при цьому «казав, що не вірить у справу відновлення державности на Наддніпрянській Україні, тому хоче мати вільну руку перед “великими державами” Антанти для відстоювання державної самостійности Галичини»[273]. Незрозуміло тільки, кого при цьому хотів надурити новопосталий пан Диктатор – себе чи своїх поплічників? Адже країни Антанти цілком ясно висловилися на підтримку державної незалежності Польщі і ніколи не розглядали можливості надати державну незалежність невід'ємній частині польської території – Східній Галичині.

Негайно після «обрання», а насправді – негайно після державного перевороту, в критичний для подальшої долі новопроголошеної держави момент, Петрушевич не знайшов нічого кращого, як… податися до Відня. Привід – «офіційно повідомити про утворення Західно-Української Народної Республіки всім державним урядам та ув'язати контакт зі світом, зокрема з антантськими державами». Після фактичної втечі він повернувся «лише за два місяці»[274]. Реальну владу тими днями в тому, що називалося ЗОУНР, реалізовували так звані уповноважені Диктатора ЗОУНР, які керувалися виключно його вказівками. Ними були Голубович (внутрішні справи), Степан Витвицький (закордонні справи), генерал Віктор Курманович (оборона держави), Іван Мирон (транспортні справи).[275]

Петлюра vs Петрушевич: залишитися має один

Фактичний на той час глава Директорії УНР Петлюра не визнавав диктаторських повноважень Петрушевича. Формально він мав рацію: Основний закон ЗУНР не передбачав такої посади[276]. За деякими даними, 9 червня той навіть формально вийшов зі складу Директорії і надалі брав участь у засіданнях не як її член, а як Диктатор ЗОУНР. При цьому сама Директорія нібито не визнавала такого статусу Петрушевича, виходячи саме з вищезазначених формально-правових міркувань. «Щоправда, – стверджує дослідник, – щодо Є. Петрушевича ніхто спеціального рішення не ухвалював, однак і Директорія, і уряд, і він сам вважали, що його вихід із складу Директорії стався 9 червня»[277]. 4 липня Головний отаман зробив крок у відповідь – оголосив про створення спеціального міністерства у справах ЗОУНР[278]. Це викликало гнівне обурення галичан. Невдовзі більшовицький наступ примусив Петлюру дати «задній хід» – піти на формальне примирення з Петрушевичем: представників Диктатора запросили до складу Ради міністрів УНР…

Однак притлумити антагоністичні суперечності між спільниками, які представляли несумісні політичні орієнтації, було неможливо. Остаточно це стало зрозуміло після переходу керівництва ЗУНР на територію Наддніпрянщини. «Наші внутрішні відносини