Новітнє вчення про тлумачення правових актів - Колектив авторів
Логічне тлумачення використовується для з’ясування змісту нормативних положень, у тексті яких правотворчий орган припустився помилки. У той же час слід враховувати, що в окремих випадках недоліки нормативних текстів є настільки істотними, що зрозуміти думку правотворчого органу неможливо, а це виключає застосування відповідних положень нормативно-правових актів.
1. Помилки в текстах нормативно-правових актів зустрічаються, хоч і не дуже часто. Ці помилки можуть бути підставою для висновку про неможливість застосування відповідних нормативних положень тільки у тих випадках, коли для з’ясування змісту цих положень суб’єкт тлумачення змушується перебрати на себе функції правотворчого органу. У решті випадків слід докласти максимум зусиль, щоб зрозуміти думку правотворчого органу, висловлену у нормативному акті, у якому міститься помилка.
Один раз законодавець помилився і замість формулювання «120 відсотків облікової ставки Національного банку України», написав «120 відсотків річних облікової ставки Національного банку України» (п. 16.4.1 ч. 16.4 ст. 16 раніше чинного Закону «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами). Помилка перетворила відповідний законодавчий текст у безглуздий набір слів. Але в подальшій законодавчій діяльності вона була відтворена у ст. 19 Закону «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» при внесені змін до цього Закону Законом від 6 жовтня 2005 р.[134]. Тепер цей набір слів включений, зокрема до ч. 129.4 ст. 129 Податкового кодексу. Ця помилка не може бути підставою для висновку про те, що відповідні положення ст. 19 Закону «Про соціальну захищеність інвалідів в Україні» та Податкового кодексу застосуванню не підлягають, бо відповідно до логіки текстів цих положень вони не можуть означати чогось іншого, крім як «120 відсотків облікової ставки Національного банку України». Так ці положення і слід тлумачити з метою правозастосування.
2. Зустрічаються випадки, коли в актах законодавства помилково вживаються певні терміни. Так, у ст. 346 (ч. 1), 348 (ч. 1), 349 (ч. 2) ГК вживається термін «позичка». Значення терміну «позичка» випливає із ст. 827 ЦК, у якій дається логічно несуворе визначення поняття договору позички. Оскільки договір позички може бути і господарським, то розуміння терміну «позичка», яке випливає із ст. 827 ЦК, має використовуватись і при тлумаченні норм господарського права. Але цілком очевидно, що таке розуміння терміну «позичка» у контексті ст. 346, 348, 349 ГК є безглуздим. Виявивши цю помилку законодавця, суб’єкт правотлумачення не повинен робити висновок про неможливість застосування цих законодавчих положень, а повинен докласти усіх зусиль до того, щоб зрозуміти думки законодавця, які він виклав у зазначених положеннях. Із контексту згаданих статей цілком очевидно, що тут йдеться не про «позичку», а про «позику», як розуміння цього останнього терміну випливає із ст. 1046 ЦК.
3. Відповідно до ч. 2 ст. 144 ГК «право на майно, що підлягає державній реєстрації, виникає з дня реєстрації цього майна або відповідних прав на нього, якщо інше не встановлено законом». Диспозиція правової норми, що формулюється в цьому законодавчому положенні, визначає день, з якого виникає право на майно (не тільки право власності, а й будь-яке речове право). Таким днем є день реєстрації майна чи прав на нього. Гіпотеза цієї правової норми сформульована невдало. Додаткове речення «що підлягає державній реєстрації», як це випливає із контексту ч. 2 ст. 144 ГК, відноситься і до слова «право», і до слова «майно», хоч при цьому дієслово (присудок) «підлягає» вжито в однині. Проте із контексту ч. 2 ст. 144 ГК досить чітко видно, що диспозиція правової норми, яка тут формулюється, застосовується у випадках, коли державній реєстрації підлягає майно або речове право на нього.
Положення ч. 2 ст. 144 ГК не погоджується з положеннями Цивільного кодексу, якими не пов’язується виникнення права власності на майно, яке (майно) підлягає державній реєстрації, з моментом чи днем його (майна) реєстрації. Але ж ч. 2 ст. 144 ГК поширюється тільки на суб’єктів господарювання. Відтак ця частина встановлює спеціальну норму, що підлягає застосуванню до таких суб’єктів у разі, коли вони створюють чи придбавають на підставі договорів майно, що підлягає державній реєстрації.
Залишилось тільки нагадати, що державній реєстрації підлягають: 1) морські торговельні судна. У ст. 26 КТМ[135], п. 5 Порядку ведення Державного суднового реєстру України і Суднової книги України[136] зазначається на те, що реєстрація суден, у тому числі річкових, є державною; 2) повітряних суден. У ст. 39 Повітряного кодексу реєстрація повітряних суден не називається державною, проте зазначається, що їх реєстрація здійснюється шляхом внесення запису до Державного реєстру цивільних повітряних суден. Звідси можна зробити висновок по те, що реєстрація повітряних суден є державною. У той же час нормативно-правові акти, що передбачають реєстрацію джерел іонізуючого випромінювання, зброї, транспортних засобів, не називають таку реєстрацію державною. Отже, право власності чи інше речове право на такі речі виникає у загальному порядку, що визначається цивільним законодавством, а право власності на морські та річкові судна, на повітряні судна, що придбаваються суб’єктами господарювання, виникає з моменту їх реєстрації відповідно до законодавства.
4. Відповідно до ч. 5 ст. 188 ГК «якщо судовим рішенням договір змінено або розірвано, договір
