Новітнє вчення про тлумачення правових актів - Колектив авторів

В одній із справ, що була предметом перегляду у Верховному Суді України, банк посилався на неоднакове застосування ч. 2 ст. 642 ЦК («якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказане в пропозиції укласти договір або не встановлено законом»). Малось на увазі, що в одних справах касаційна інстанція дійшла висновку про те, що до договору відповідно до ч. 2 ст. 642 ЦК внесені зміни в частині процентної ставки, а в справі, рішення у якій оскаржувалось, касаційна інстанція дійшла протилежного висновку. Тут мало місце різне застосування ст. 642 ЦК, оскільки в одних випадках касаційні суди зробили висновок про те, що сторони уклали угоду (договір) про внесення змін до кредитного договору, а в іншому — про те, що сторони таку угоду (договір) не уклали. Але при цьому не було ні розбіжностей в застосування норми матеріального права, ні неправильного її застосування. А різне її застосування було обумовлене не різним її тлумаченням і розумінням, а різними фактичними обставинами, що були встановлені судами першої та апеляційної інстанцій, які мають повноваження встановлювати обставини справ та оцінювати докази.

2. Наявність тісного логічного зв’язку між частинами тексту нормативно-правового акту, навіть у різних структурних частинах однієї статті чи пункту, дає можливість правотворчому органу виключити певні слова із наступної частини тексту, маючи на увазі, що в силу логічного зв’язку слід враховувати слова, які вживаються в попередньому реченні чи частині тексту. Так, у другому реченні частини третьої ст. 62 Конституції України встановлюється: «Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь». Якщо це положення тлумачити у логічному відриві від положення, сформульованого в першому реченні частини третьої ст. 62 Конституції України (вирвати із контексту цієї статті), то воно має бути поширене на всі випадки, коли для виникнення, зміни або припинення прав, обов’язків та відповідальності осіб необхідне встановлення наявності вини. Але із логічного зв’язку положення другого речення частини третьої ст. 62 Конституції України з положенням першого речення цієї ж частини слід зробити висновок, що положення другого речення поширюються тільки на випадки, коли особа обвинувачується. Термін «обвинувачення» вживається переважно в кримінально-процесуальному праві. Те, що термін «обвинувачення» розуміється в ст. 62 Конституції саме так, підтверджується частинами першою і другою ст. 62 Конституції України. Отже, із логічного зв’язку положення другого речення частини третьої ст. 62 Конституції України з положенням першого речення цієї частини, з частинами першою ті другою ст. 62 Конституції України слід зробити висновок про те, що правило про тлумачення сумнівів щодо доведеності вини особи на користь останньої поширюється тільки на кримінально-процесуальні відносини і не може поширюватись навіть на ці відносини у частині цивільного позову. Не може поширюватись це положення і на відносини щодо притягнення особи до адміністративної відповідальності.

3. Частина перша ст. 137 КЗпП встановлює: «Суд при визначенні розміру шкоди, що підлягає покриттю, крім прямої дійсної шкоди, враховує ступінь вини працівника і ту конкретну обстановку, за якої шкоду було заподіяно. Коли шкода стала наслідком не лише винної поведінки працівника, але й відсутності умов, що забезпечують збереження матеріальних цінностей, розмір покриття повинен бути відповідно зменшений». Із першого речення наведеного законодавчого тексту можна зробити висновок про те, що при визначенні розміру шкоди, що підлягає покриттю, суд може відхилитись від прямої дійсної шкоди як у бік збільшення, так і в бік зменшення. Але друге речення цього тексту слід тлумачити як конкретизацію першого. А тому відхилення від прямої дійсної шкоди в бік збільшення є неприпустимим.

4. Частиною другою ст. 98 ЦК встановлюється: «Рішення загальних зборів приймаються простою більшістю від числа присутніх учасників, якщо інше не встановлено установчими документами або законом... Рішення про внесення змін до статуту товариства, відчуження майна товариства на суму, що становить п’ятдесят і більше відсотків майна товариства, та про ліквідацію товариства приймаються більшістю не менш як у 3/4 голосів, якщо інше не встановлено законом».

В абзаці першому ч. 2 ст. 98 ЦК не тільки встановлюється більшість, що має право прийняти відповідне рішення, а й визначається базовий показник, від якого визначається більшість від числа присутніх учасників, зрозуміло, за наявності кворуму, встановленого законом. У положеннях абзацу другого ч. 2 ст. 98 ЦК встановлюється тільки необхідна більшість, а від якого базового показника вона має визначатись, — не встановлюється. Але із логічного зв’язку між абзацами першим та другим ч. 2 ст. 98 ЦК слід зробити висновок про те, що базовий показник для обчислення більшості у випадках, передбачених абзацом другим ч. 2 ст. 98 ЦК, має прийматись той же (кількість присутніх), який передбачений абзацом першим цієї ж частини.

5. «Видавати переказні і прості векселі можна лише для оформлення грошового боргу за фактично поставлені товари, виконані роботи, надані послуги.

На момент видачі переказного векселя особа, зазначена у векселі як трасат, або векселедавець простого векселя повинні мати перед трасантом та/або особою, якій чи за наказом якої повинен бути здійснений платіж, зобов’язання, сума якого має бути не меншою, ніж сума платежу за векселем.

Умова щодо проведення розрахунків із застосуванням векселів обов’язково відображається у відповідному договорі, який укладається в письмовій формі...» (частини перша-третя ст. 4 Закону «Про обіг векселів в Україні»). При розгляді справи судом частина третя ст. 4 названого Закону була витлумачена так, що вона допускає можливість проведення розрахунків із застосуванням векселів незалежно від наявності умов, передбачених частинами першою та другою цієї ж статті. Це — неправильне тлумачення. Воно обумовлене неврахуванням логічних зв’язків між частиною третьою ст. 4 Закону «Про обіг векселів в Україні», з одного боку, та частинами першою та другою цієї ж статті, — з іншого. Якщо ці зв’язки врахувати, то слід визнати, що із названої статті випливає, що розрахунки із застосуванням векселів допускаються тільки за наявності умов, передбачених частинами першою, другою і третьою