Новітнє вчення про тлумачення правових актів - Колектив авторів

частини другої ст. 120 Конституції повноваження центральних органів виконавчої влади також повинні встановлюватись Конституцією і законами. Відповідно до ч. 2 ст. 3 Закону «Про центральні органи виконавчої влади» «організація, повноваження і порядок діяльності міністерств, інших центральних органів виконавчої влади визначаються Конституцією України, цим та пішими законами України». Проте чітко повноваження центральних органів виконавчої влади у зазваному Законі не визначені. Встановлюється лише, що «систему центральних органів виконавчої влади складають міністерства України (далі — міністерства) та інші центральні органи виконавчої влади» (ч. 2 ст. 1 названого Закону), а більш чітко Законом «Про центральні органи виконавчої влади» визначені лише повноваження міністра, через якого Кабінет Міністрів спрямовує і координує діяльність центральних органів виконавчої влади. Йому надається повноваження видавати «обов’язкові до виконання центральними органами виконавчої влади накази та доручення з питань, що належать до сфери діяльності центрального органу виконавчої влади» (п. 6 ч. 2 ст. 18 названого Закону).

Закон «Про центральні органи виконавчої влади» поширюється також на центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом, якщо інші особливості їх організації та діяльності не встановлені Конституцією, законами, актами Президента України (ч. 4 ст. 24). До таких органів належать Антимонопольний комітет України (його повноваження визначені спеціальним законом[139]), Фонд державного майна України, Державний комітет телебачення і радіомовлення України, інші утворені Президентом України центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом.

§ 37. Місце міжнародних договорів України в ієрархії нормативно-правових актів

Відповідно до ст. 9 Конституції України частиною національного законодавства України є ті міжнародні договори, згоду на обов’язковість яких для України надала Верховна Рада України. Повага суду до міжнародно-правових документів не означає, що суд може застосовувати положення таких документів, згода на обов’язковість яких для України не надана Верховною Радою. Суд не має права застосовувати положення таких документів. Зокрема, це стосується Загальної декларації прав людини, Декларації прав дитини, інших декларацій. Обидві названі декларації прийняті Організацією Об’єднаних Націй і згідно з їх статусом не підлягають ратифікації і не потребують згоди держав — членів ООН в іншій формі. Отже, Україна як член ООН лише взяла на себе зобов’язання імплементувати в національне законодавство названі декларації (це стосується і інших міжнародних договорів та інших документів, згода на обов’язковість яких не надана Верховною Радою України або які і взагалі не передбачають такої згоди). До імплементації названі декларації, міжнародні договори і інші міжнародні документи не можуть визнаватись в України джерелами права. Інша справа, що ці декларації, міжнародні договори і міжнародні документи можуть бути імплементовані в національне законодавство не тільки через конкретні нормативні положення, а й через загальні положення як, наприклад, принцип верховенства права. Посилаючись, зокрема на принцип верховенства права як на чинне національне нормативне положення, суд може вказати в порядку мотивування судового рішення на те, що цей принцип у відповідній частині розкривається у положенні однієї із названих декларацій чи інших міжнародних документів, не ратифікованих Верховною Радою України, чи згода на обов’язковість яких Верховною Радою не надана в іншій правовій формі. У таких випадках суд буде застосовувати національне джерело права, а міжнародні документи буде використовувати для розкриття змісту положення національного законодавства, а не як безпосереднє джерело права України.

1. Положення ст. 9 Конституції України чітко визначає коло міжнародних актів, що є частиною національного законодавства України. До цього кола належать тільки ті міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою. Відповідно до Закону «Про міжнародні договори України» міжнародні договори України можуть затверджуватись Президентом України і Кабінетом Міністрів України. Такі договори не можуть застосовуватись судами як джерело права. За такими договорами держава (Україна) прийняла на себе зобов’язання імплементувати в національне законодавство положення цих міжнародних договорів. Якщо така імплементація відбудеться, суди будуть застосовувати положення національного законодавства, до яких імплементовані положення відповідних міжнародних договорів, а не безпосередньо ці останні.

Згода Верховної Ради на обов’язковість для України міжнародних договорів надається у формі ратифікації, затвердження міжнародних договорів або приєднання до них.

2. Правилу про субординацію нормативно-правових актів підпорядковуються всі акти законодавства. Найвищу юридичну силу має Конституція України (частина друга ст. 8 Конституції). Це конституційне положення доповнюється правилом про те, що норми Конституції є нормами прямої дії, але тлумачення і застосування Конституції має істотні особливості, про які мова буде вестись в одній із наступних глав. Тут же слід зупинитись тільки на проблемі співвідношення Конституції і міжнародних договорів України. Проблема вищої юридичної сили Конституції є болісною не тільки для України. Укладаючи міжнародний договір, держави — його учасниці змушені поступитися частиною свого суверенітету. Тому і частина друга ст. 9 Конституції України встановлює, що «укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції».

У той же час не можна не помітити існування реальної проблеми співвідношення Конституції і міжнародних договорів. Існує, наприклад, легко помітна колізія між частиною третьою ст. 29 Конституції («у разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою»). І п. 3 ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод («кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту «с» пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з’явитися на судове засідання»). Ця колізія, скільки б не повторювалась думка про вищу юридичну силу Конституції, повинна вирішуватись з урахуванням положень Віденської конвенції про право міжнародних договорів[140], відповідно до яких: 1) сторона не може посилатися на положення свого