Стежкою легенд - Ігор Іванович Якимушкін
Відомо, що поштові голуби чудово знаходять дорогу додому. Вирішили й з голубами здійснити приблизно такий самий дослід, як Із шпаками. Їх помістили на шість днів до кімнати Із штучним сонцем. Але тепер «сонце» «сходило» й «заходило» без будь-якого певного плану. Закономірний ритм його руху був порушений «Природний хронометр» голубів вийшов з ладу. Коли їх випустили на волю, вони не змогли знайти дороги додому.
Прихильники «сонячної» теорії навігації птахів доводять її ще й такими спостереженнями.
Помічено, що деякі птахи, які гніздяться на півночі Європи, при осінніх перельотах у теплі краї дуже відхиляються на захід. Це пояснюють тим, що в південніших широтах і сонце сходить у південнішій точці горизонту, аніж на півночі. Птахи інстинктивно летять під певним кутом до сонця на сході й не змінюють цей кут, наближаючись до екватора. Природно, що напрям їхнього лету в міру наближення до півдня з кожним днем відхиляється чимраз більше на захід — адже сонце кожного наступного ранку сходить у південнішій (тобто більше зміщеній на захід) точці горизонту.
І навпаки, птахи, які летять у вечірніх сутінках (наприклад, дрозди), відхиляються на схід: вони летять під певним кутом до призахідного сонця.
Звичайно, теорія, з якою ми щойно коротко познайомились, остаточно не доведена. Є ще Чимало неясних і спірних питань. Незрозуміло, наприклад, як можуть орієнтуватися по сонцю птахи, що перетинають під час перельотів екватор.
Однак можна вважати твердо встановленим, що за певних умов багато птахів, які летять у далеку дорогу, обирають-сонце за головний орієнтир.
НЕСПОДІВАНІ ВІДКРИТТЯ
ДІТИ У ЗВІРИНОМУ ЛІГВІ
Коли у Реї Сільвії народилося двоє хлопчиків-близнюків, цар Амулій наказав кинути їх у Тібр. Раб, який ніс дітей у кошелі, підійшов до річки і побачив величезні, з білими баранцями хвилі. Він побоявся забрести у воду, залишив кошеля на березі й пішов собі геть.
Близнята почали верещати. Крик почула вовчиха, підійшла до немовлят і нагодувала їх своїм молоком. І виросли з близнюків, вигадуваних вовчихою, два могутні брати Ромул і Рем.
У глибину століть людської культури сягає коріння стародавніх оповідей про людей, вигадуваних тваринами. Легенда про Ро-мула і Рема не найдавніша. Перського царя Кіра вигодував нібито собака, героя давніх німців Вольфдітріха виховала вовчиха. Богатирів слов'янського епосу — Вернигору та Вирвидуба — вигодували ведмедиця ії вовчиха. Таких прикладів багато. В Індії названою матір'ю казкового героя Сатавагана була левиця, а Сінг-Баби — тигриця. Хлопчика Бур-та-Чино, легендарного засновника турецької держави, врятувала вовчиха, а богатиря Тірі бразильського племені юракаре виховала самка ягуара. Деякі литовські воїни, що відзначилися в давнину геройством і силою, походять від ведмедів. Навіть Зевса-громовержця, повелителя богів і людей стародавньої Еллади, вигодувала своїм молоком божественна коза Амалфея.
А Паріс, який присудив перший приз за вроду легковажній Афродіті? Адже він також виріс у сім'ї звірів.
Незадовго до народження Паріса його мати Гекаба бачила жахливий сон: пожежа загрожувала знищити усю Трою. Свій сон вона розповіла чоловікові Пріаму. Пріам звернувся до віщуна, і той розтлумачив йому, що син, якого народить Гекаба, буде винуватцем загибелі Трої. Тому, коли син народився, Пріам наказав віднести його в гори й кинути в лісові хащі. «Та не загинув син Пріама — його вигодувала ведмедиця». Природно, що в такої годувальниці виріс Паріс «надзвичайно прекрасним юнаком. Він вирізнявся серед своїх перевесників силою». Паріс так прославився хоробрістю і юнацтвом, що його назвали Олександром — «Тим, хто вражає мужів».
Інша людина-звір, Мауглі, надзвичайно популярний герой дитячої літератури. Молодим читачам завжди сумно розлучатися з цим привабливим юнаком. І багато хто запитує: чи має чудова казка Кіплінга хоч крихту правди? Чи можливо, щоб звір виховав дитину?
Над хвилюючою загадкою замислювалися не тільки діти, але й великі зоологи, етнографи, психологи.
Будь-яка наука починається із накопичення фактів. Першим ученим — збирачем відомостей про дітей-звірів — був знаменитий основоположник сучасної класифікації тваринного й рослинного світу Карл Лінней. 1758 року в своїй капітальній праці «Система природи» він відвів «вінцю творіння» — людині надто скромне місце поміж мавп. Усіх людей, які пересуваються на двох ногах і розмовляють однією із людських мов, Лінней зарахував до виду Homo sapiens («людина розумна»). Проте згідно з класифікацією Ліннея існує ще один різновид людей — Homo ferus («дика людина»). Дикі люди, пояснює великий систематик, — це діти, виховані змалечку тваринами. Вони, «яко же і всякий звір», живуть у лісі без вогню, без одягу, без знарядь праці, їдять, як кажуть, дармові харчі: коріння, ягоди, дрібних тварин. Усі вони «mutus, tetrapus, hirsutus» тобто, кажучи по-українськи, німі, лазять навкарачки, мають густіше, ніж нормальні люди, волосся.
Де ж бачив Лінней цих «четвероногих» людей?
1344 року, повідомляє він, у Гессені (Німеччина) вловили дитину, яка жила в зграї вовків. 1661 року в Литві дитину знайшли у ведмежім барлозі, а 1672 року в Ірландії — в отарі овець. Вівці по черзі були йому матір'ю. Багато галасу наробила інша дивна подія. 1799 року у Франції мисливці вловили дванадцятирічного «тарзана». Він лазив по деревах не згірше за мавпу, ходив у костюмі Адама, а їв жолуді та коріння. За словами місцевих жителів, дикун ховався в лісі принаймні сім років, його відправили в Париж на виховання до лікаря Ітарду. Але всі лікареві зусилля були марні: вихованець зміг
