Стежкою легенд - Ігор Іванович Якимушкін

Імператорський пінгвін «вистояв» своє пташеня. Маля вилупилося із яйця, яке батько два місяці тримав на лапах.

Звільнившись від турбот, самки йдуть на берег океану запасати покорм для майбутнього потомства. Ловлять рибу і каракатиць, нагулюють жир. За два місяці пінгвінихи врочистою процесією повертаються до залишених самців. У шлунках. вони приносять багато їжі. Пташенята чекають їх з нетерпінням. Але дивна річ: пінгвіниха приносить у шлунку біля кілограма напівперетравленої риби, а годує пташенят цим незначним запасом два місяці, доки повернуться із мандрів по корм самці. І пташеня росте непогано. За два місяці набуває ваги кілька кілограмів.

Дивна невідповідність: з'їдає воно один кілограм їжі, а нарощує м'яса в кілька разів більше.

Звичайно, тієї їжі, що самка приносить у шлунку, пташеняті не вистачить на два місяці. Воно з'їдає її протягом тижня, можливо, двох. А потім мати годує його «молоком», яке виділяють стінки її стравоходу і шлунка.

«Пташине молоко» за своїм складом мало СХОЛІЄ на коров'яче чи на молоко будь-якого іншого ссавця. І за зовнішнім виглядом це швидше «сир», аніж молоко. Та призначення в нього таке ж, як у справжнього молока: вигодовувати дитинчат у перші дні їхнього життя.

Коли мова зайшла про молоко, то розповімо і про іншу молочну дивину.

Ще іспанські конкістадори принесли на батьківщину разом із золотом дивовижні історії про дерево-корову, яке нібито росте в первісних лісах Бразілії і Венесуели.

Дерево-корову, або, по-місцевому, сорвейру (соску), ботаніки називають калофорою корисною. Варто ледь надтяти кору цього дивовижного дерева, як із нього потече молоко. Сік сорвейри і на вигляд, і на смак схожий на коров'яче молоко. Коли його розбавити водою ї прокип'ятити, вийде цілком поживний харч. Кожне дерево, яких у лісах Амазонської низини росте мільйони, дає за одне «доїння» два — чотири літри молока.

Нещодавно деякі південноамериканські вчені виступили з популяризацією деревного молока. Вони вважають, що сік сорвейри може значно поповнити вбогий раціон мешканців американських тропіків.

У лісах Венесуели росте інше молочне дерево — галактодендрон, сік якого має ще кращий смак, аніж сік сорвейри. Без будь-якої обробки його можна споживати.

Молоко сорвейри і галактодендрона за своїм походженням подібне до молочного соку інших рослин, наприклад, кульбаби, молочаю або чистотілу. Загуслий молочний сік маку, відомий під назвою опіуму, давно застосовується в медицині.

Сік каучуконосів іде на виготовлення гуми. З інших дерев-молочників добувають сировину для барвників. А сік сорвейри і галактодендрона, як бачимо, годиться навіть для їжі.

Яке ж призначення має цей «молочний продукт» у житті рослин? Дуже різноманітне.

Молочні судини пронизують усі тканини рослини. Наповнені вони емульсією молочного кольору. Коров'яче молоко також емульсія, тобто рідина, яка містить в собі крапельки іншої рідини. В молочному соку рослин виявлені жири, білки, цукор і крохмаль. Органічні речовини, які утворюються в листі, накопичуються в молочних судинах. Коли на дереві дозріває насіння, молочний сік віддає на їхній розвиток свої запаси, стає тоді рідким, водявим, як молоко виснаженої корови.

Молочний сік містить також і різні смоли, каучук та інші речовини, які швидко згортаються на повітрі. Витікаючи з рани, сік застигає і щільним згустком, як тампоном, закриває рану.

До складу молочного соку в багатьох рослин входять отруйні або гіркі речовини. Тому травоїдні тварини обминають рослини із дуже розвиненими молочниками.

Величезний «ананас», як слон заввишки, самотньо росте в глухомані мадагаскарських лісів. У нього вісім великих листків з гострими, мов пазури тигра, шпичаками, а на верхівці — шість білих прутів. Прути звиваються, зі свистом розтинаючи повітря.

Два рази на рік, насилу пробившись крізь нетрі, до страшного дерева приходять люди, щоб нагодувати його людським м'ясом. Зі зв'язаними руками й ногами, полонений із жахом дивиться на зеленого людожера, а той, ніби передчуваючи близький бенкет, ще дужче хльоскає у повітрі прутами-мацальцями і шипить, мов змія. З піснями й танцями оточують його забобонні дикуни племені мкодо. Приреченого змушують напитися соку дерева-людожера.

— Тсік! Тсік! (Пий! Пий!) — кричать йому.

І, одурманений п'янкою отрутою, бідолаха сам злазить на вершину «ананаса». Відразу біле пруття обвиває шию жертви, велетенське, всіяне колючками листя, схоже на листя агави, ніби щелепи фантастичного чудовиська, змикається над людиною і тисне зі страшною силою, аж поки геть розпліскує її.

Повідомлення про «ананаса»-людожера опублікував 1880 року американський журнал «Нью-Йорк Уорлд». Автором був якийсь пастор місіонер Карл Ліхе, що навчав «слову божому» жителів Мадагаскару.

Згодом це повідомлення передрукували і журнали, іноземні і російські. Лист К. Ліхе обговорювали і в науковій літературі. Його повністю навів також у своїй книзі «Мадагаскар, країна дерева-людожера» (1924 р.) відомий американський ботанік Ч. Осборн. Автор додає, що довго жив на Мадагаскарі, але не бачив такого дерева, однак зустрічав людей, які нібито це дерево бачили. А всі місцеві племена добре знають зеленого людожера і можуть багато про нього розповісти.

Все це чистісінька вигадка, стверджує інший дослідник фантастичного дерева, В. Лей. Він переглянув усі значні книжки про Мадагаскар і в жодній не знайшов навіть згадки про дерево-людожера. Жоден мандрівник (за винятком К. Ліхе і тих, хто повторювали його небилиці) не чув від місцевих жителів ні слова про хижого «ананаса». На Мадагаскарі немає навіть і схожої легенди, і ніхто ніколи не зустрічав тут племені мкодо.

Ясно, що місіонер Карл Ліхе вигадав і плем'я мкодо, і його огидного ідола.

Одначе легенда про дерево-людожер розвивалася далі. Зелених канібалів почали зустрічати і в