Орієнталізм - Едвард Ваді Саїд
Схід сам по собі (фр.).
І жива спадщина Сасі, тобто його учні, просто вражає. Кожен знаний арабіст у Європі дев’ятнадцятого сторіччя простежував витоки свого авторитету назад до нього. Університети та академії у Франції, Іспанії, Норвегії, Швеції, Данії й передусім у Німеччині були переповнені студентами, які черпали свою освіту з його наукової спадщини й через антології, створені його працею 20. Але як то завжди буває з будь-якою інтелектуальною спадщиною, наступні покоління брали з неї не тільки її здобутки, а й те, що становило її обмеження. Генеалогічна ориґінальність Сасі полягала в тому, що він ставився до Сходу як до чогось такого, що має бути відновлене, з огляду на невпорядковану й нечітку присутність новітнього Сходу й усупереч цій присутності. Сасі помістив арабів на Сході, який у свою чергу був поміщений на загальній картині новітнього знання. Тобто орієнталізм належав до сучасної науки, але його матеріал мав бути відтворений орієнталістом, перш ніж потрапити на прилавки книгарень разом з латинізмом та еллінізмом. Кожен орієнталіст відтворював свій власний Схід згідно з фундаментальними епістемологічними правилами втрати й набутку, {173} вперше сформульованими й реалізованими Сасі. Та хоч він і був батьком орієнталізму, він став також і першою жертвою цієї дисципліни, бо, перекладаючи нові тексти, фраґменти та витяги, наступні орієнталісти повністю відкинули праці Сасі, створюючи свій власний реконструйований Схід. Проте розпочатий ним процес тривав і далі, й насамперед мірою того, як філологія набувала інституційної сили й опрацьовувала надзвичайно ефективні систематичні методи, яких Сасі ніколи не розробляв. Це вже стало досягненням Ренана — саме він об’єднав вивчення Сходу зі здобутками компаративних дисциплін, які тоді щойно виникли і з яких філологія була найвідомішою.
Різниця між Сасі й Ренаном — це різниця між започаткуванням і продовженням. Сасі був засновником, чия праця репрезентує виникнення галузі та її статус як дисципліни дев’ятнадцятого сторіччя, закоріненої в революційному романтизмі. Ренан належить до другої ґенерації орієнталізму: саме йому випало завдання зміцнити його офіційний дискурс, систематизувати його інтуїцію й заснувати його інтелектуальні та світські інституції. У випадку Сасі, це його власні зусилля спричинилися до утворення галузі та її структур і розквіту її життєспроможності; у випадку Ренана, це його пристосування орієнталізму до методів філології й обох цих дисциплін до інтелектуальної культури його часу наповнили орієнтальні структури спроможністю стабільного існування в інтелектуальному вимірі й надали їм більшої очевидності.
Ренан — це постать, яка існувала сама по собі, не будучи ані цілковито ориґінальною, ані абсолютно похідною. Тому як культурна сила або як впливовий орієнталіст він не може бути просто зведений ані до своєї особистості, ані до сукупності схематичних ідей, у які він вірував. Ми маємо набагато більше підстав осмислити Ренана як динамічну силу, умови для застосування якої були вже створені такими першопрохідцями, як Сасі, і яка, проте, внесла їхні здобутки в культуру, наче валюту, щоб вона була там у постійному обігу, вільно обмінюючись (якщо розвинути наш образ трохи далі) з її власною валютою, що мала незаперечну цінність. Тобто Ренан є постаттю, яка має бути осмислена, щоб висловитися коротше, як різновид культурної та інтелектуальної практики, як спосіб формулювання орієнталістських тверджень {174} у тому, що Фуко назвав би архівом свого часу21. Важливо не тільки те, що Ренан сказав, а й також як саме він це сказав, що саме, враховуючи його підготовку та освіту, він обрав за тему своїх досліджень, що саме в поєднанні з чим саме і так далі. Отже, стосунки Ренана з його орієнтальним предметом, з його часом та аудиторією, навіть із його власною роботою можуть бути описані без звертання до формул, які залежать від непідтверджених припущень про онтологічну стабільність (наприклад, Zeitgeist, історія ідей, життя-і-час). Натомість ми спроможні прочитати Ренана як автора, котрий творить речі, що їх можна описати, в місці, яке можна визначити в часі, в просторі та в культурі (а отже, й у архівах), для потреб читачів і, не менш важливо, для зміцнення своїх власних позицій у орієнталізмі своєї доби.
Ренан прийшов у орієнталізм із філології, і якраз надзвичайно плідне й визначне культурне становище цієї дисципліни наділило орієнталізм його найважливішими спеціальними характеристиками. Кожного, в чиїй уяві слово філологія асоціюється з сухою наукою, що бездумно копирсається в окремих словах, які випадково трапляють їй на очі, мабуть, неабияк здивує урочиста заява Ніцше про те, що разом із найбільшими умами дев’ятнадцятого сторіччя він вважає себе філологом, — але вона анітрохи не здивує тих, котрі читали Бальзакового «Луї Ламбера»:
«Яку чудову книжку можна написати, розповівши про життя та пригоди якогось слова! Немає сумніву в тому, що слово сприймає розмаїті враження про події, до яких воно застосовувалося; залежно від тих місць, у яких воно було вживане, слово викликало різні враження в різних людях; та хіба ще не цікавішим буде розглянути слово в його потрійному аспекті душі, тіла та руху?» 22
Що то за категорія, запитає Ніцше згодом, яка включає в себе його, Ваґнера, Шопенгауера, Леопарді, — всіх у їхній якості філологів? Цей термін, як здається, може бути застосований і до тих, хто володіє даром глибоко проникати в духовні таємниці мови, і до тих, хто спроможний написати твір, читання якого наділяє людину естетичною й історичною силою. Хоча філологія як професія народилася в той день у 1777 p., «коли Ф. А. Вольф {175} винайшов для своїх занять назву
