Третя світова: Битва за Україну - Юрій Георгійович Фельштинський

себе «Народним вічем», прийняли резолюцію з вимогою відставки уряду «за зраду національних інтересів», проведення 27 листопада позачергової сесії Верховної Ради, термінового розгляду та прийняття законів, необхідних для євроінтеграції України (сесія не відбулась). Окрім цього, опозиція вимагала розпуску парламенту та проведення позачергових виборів, припинення політичних репресій і звільнення Тимошенко, відновлення курсу на європейську інтеграцію та підписання Угоди про Асоціацію на саміті у Вільнюсі 28–29 листопада. «У разі відмови президента виконати свої конституційні обов'язки та у випадку непідписання угоди» мітингувальники планували «домагатися імпічменту президента Януковича за державну зраду та закликати всі демократичні країни світу негайно застосувати персональні санкції проти Януковича та представників його корумпованого режиму»; провести мобілізацію всіх партій, громадських організацій та громадян, які виступають за євроінтеграцію України, для проведення акцій протесту «до повної перемоги». Мітингувальники розділилися на два табори — «партійний» (під партійними гаслами) на Європейській площі Києва та «суспільний» на майдані Незалежності. Але після заклику Юлії Тимошенко прибрати партійні гасла обидва майдани об'єдналися в один.

Частина демонстрантів спробувала прорватися до центрального входу в будівлю Кабінету міністрів та заблокувала проїзд урядових автомобілів. У відповідь при вході до будівлі розташувалися декілька сотень бійців спецпідрозділу «Беркут», які зіткнулись із невеликою групою маніфестантів. Міліціонери застосували дубинки та сльозогінний газ. Протестувальники у відповідь застосували газові балончики та кинули в бік правоохоронців кілька вибухових пакетів.

Події 24 листопада отримали всеукраїнський резонанс. Євромайдани відбулися у всіх великих містах України. У Львові на мітинг в підтримку євроінтеграції зібралося близько 10 тисяч людей, переважно студенти львівських вищих навчальних закладів. Значно меншу кількість учасників (від 300 до 500 осіб) зібрали протестні акції біля пам’ятників Тарасу Шевченку у Східній Україні — у Харкові, Херсоні, Донецьку, Луганську, Миколаєві, Одесі. В Харкові зібралося більше двох тисяч прихильників євроінтеграції. Багато мітингів проходило під гаслом «Януковича у відставку!» У Луганську відбулися перші сутички з місцевими донськими козаками. Чимало прихильників Євромайдану з провінції вирушили до Києва для підтримки центрального Євромайдану.

Паралельно з мітингами прихильників євроінтеграції в багатьох містах південного сходу України пройшли так звані «антимайдани», часто-густо організовані місцевою владою, яка підтримувала президента Януковича та заперечувала європейський курс країни. Так, у Донецьку, Севастополі, Одесі та Херсоні відбулися мітинги, учасники яких вимагали приєднання України до Митного союзу. Багатьох демонстрантів, зокрема шахтарів Донецька, після нічної зміни примусово звозили на центральну площу міста. Столична влада організувала «Антимайдан» і в Києві.

Напередодні Вільнюського саміту на центральній площі Києва настало відносне затишшя. Всі очікували, що уряд почує «думку народу» та підпише вільнюський документ. На це сподівалась і більшість міжнародних оглядачів. У Києві все ще збиралися кілька тисяч мітингувальників, які вимагали від Януковича та уряду підписати у Вільнюсі Угоди про Асоціацію. Проте в інших містах країни акції протесту практично припинились. На київському Майдані періодично стали з'являтися іноземні політичні діячі та учасники київської наради ОБСЄ. Це викликало невдоволення не тільки українського уряду, а й Москви, що звинуватила Захід у «втручанні у внутрішні справи України». Проте битву за угоду, здавалось, виграли. Залишалося зачекати лише кілька днів, коли до Вільнюса прибуде Янукович.

26 листопада страйк оголосили студенти деяких вищих навчальних закладів. Адміністрації Київського національного університету ім. Шевченка та Києво-Могилянської академії відпустили студентів з лекцій. Підтримати їх приїхали студенти із західних регіонів України, зокрема Львова, Тернополя та Івано-Франківська. Те, що в акціях протесту активну роль відігравало студентство, свідчило не лише про розширення соціальної бази протестуючих, але й про усвідомлену участь в протестному русі молодої освіченої частини суспільства. Вони прагнули бачити свою країну у Європі, а не розвернутою назад, до феодального устрою російського Митного союзу. За оцінками соціологів, більш як 70 % української молоді підтримали євроінтеграцію та виступили проти проросійської орієнтації.

28-29 листопада у столиці Литви, в Палаці правителів, відбувся дводенний саміт Євросоюзу «Східне партнерство», в якому взяли участь президент Азербайджану Ільхам Алієв, президент Вірменії Серж Саргсян, президент Грузії Георгій Маргвелашвілі, прем’єр-міністр Молдавії Юрій Лянке, президент України Віктор Янукович, міністр закордонних справ Білорусі Володимир Макей. Всі структури Євросоюзу були представлені на найвищому рівні. Незважаючи на прийняте 21 листопада рішення українського уряду не підписувати угоду з ЄС, Янукович все ж таки поїхав до Литви з надією переконати європейських партнерів та Росію в необхідності знайти спільне рішення щодо «українського питання». Янукович заявив, що європейський курс України залишається незмінним. Проте тепер йому мало хто вірив. Голова Європейської комісії Жозе Мануел Баррозу відкрито дав зрозуміти, що переговорів у трьохсторонньому форматі не буде: «Ми уже парафували угоду про Асоціацію з суверенною країною. Коли ми досягаємо двохсторонньої домовленості, ми не дозволяємо третій країні втручатись у дані переговори. Для двохсторонньої угоди про торгівлю не може використовуватися трьохсторонній формат». Баррозу підтримала господарка саміту, президент Литви Даля Грібаускайте: «Жодних змов з українським урядом Європейський Союз точно практикувати не буде».

Зустрічатись офіційно з приводу даного питання з Януковичем ніхто із західних лідерів не бажав. Лідери Євросоюзу давали зрозуміти, що вони вважають питання вирішеним, але надають Україні можливість підписати угоду на другий день саміту. Для прийняття фатального рішення у Януковича залишалась одна доба. Глави держав та урядів країн ЄС, знаючи про вже зроблені заяви українського політичного керівництва, все ще сподівалися почути з вуст Януковича, що, власне, планує робити його країна: якщо підписувати, то коли; якщо брати тайм-аут, то на скільки; якщо виторговувати нові умови угоди, то в чому ці умови полягають. Однак президент України так нічого виразного не озвучив. Угоду під тиском Росії він просто не підписав. Хоча короткий історичний досвід незалежності повинен був продемонструвати, що зовнішньополітичні рішення, які стосуються економічних перспектив розвитку країни, повинні прийматись керівництвом держави без тиску ззовні. Проте учасники саміту закликали пострадянські держави Східної Європи та Закавказзя до проведення більш широких демократичних та економічних реформ, а також закликали Росію в інтересах європейської інтеграції поважати вибір своїх сусідів.

На другий день саміту увагу всього світу було приковано до Вільнюса. Керівники ЄС, Грузії та Молдавії парафували договори про асоціацію. Однак чи підпише аналогічну угоду Янукович? Україна завмерла в очікуванні, проте чуда не сталося. Віктор Янукович не сів за стіл разом з іншими учасниками саміту та Договору не підписав.

Як тільки ввечері 29 листопада у Києві дізналися, що Янукович не підписав угоду, до центру столиці стали сходитись маси тих, кого обурили дії президента. На противагу протестувальникам уряд організував свій мітинг, проте на Майдані зібралося набагато більше протестного люду. Лідери опозиції, що виступили на проєвропейському мітингу, закликали Януковича подати у