Третя світова: Битва за Україну - Юрій Георгійович Фельштинський

Блоку Юлії Тимошенко (БЮТ), до якого увійшли Українська республіканська партія «Собор», Українська соціал-демократична партія та Українська консервативна республіканська партія Степана Хмари. Увійшовши до складу українського парламенту, БЮТ отримав 22 депутатських мандати. На президентських виборах 2004 року партія підтримала кандидатуру Віктора Ющенка. Після його перемоги Тимошенко претендувала на посаду прем’єр-міністра, але жоден з міністерських портфелів не дістався «Батьківщині» (окрім поста голови СБУ). На парламентських виборах 2006 року партія знову увійшла до складу БЮТу й отримала разом з блоком 129 депутатських мандатів, зайнявши на парламентських перегонах друге місце. При спробі створити коаліцію демократичних сил (БЮТ, «Наша Україна» В. Ющенка та СПУ О. Мороза) партії не змогли домовитись про кандидатуру спікера парламенту, коаліція розпалася. Цим скористалася Партія регіонів України, створивши Антикризову коаліцію, до якої приєдналися соціалісти та комуністи, а БЮТ знову пішов в опозицію. На дострокових виборах до українського парламенту у 2007 р БЮТ знову переміг та отримав 156 мандатів. Тимошенко стала прем’єр-міністром. У 2009 році БЮТ висунув Тимошенко кандидатом у президенти України. Однак вона програла Януковичу у другому турі.

Після приходу Януковича до влади чимало політичних партій — «Народна самооборона», «Народний рух України», «Реформи і порядок», «Фронт змін», «За Україну», соціал-християнська партія, Партія кримських татар, «Громадянська позиція» та ін. створили «Об’єднану опозицію «Батьківщина», список якої очолив лідер «Фронту змін» Арсеній Яценюк, оскільки Тимошенко з жовтня 2011 р. перебувала у в’язниці. Вона була засуджена на 7 років за перевищення влади та службових повноважень. Перед парламентськими виборами-2012 Янукович заборонив участь у передвиборній гонці політичних блоків. В результаті партії «Фронт Змін» та «Реформи і Порядок» влились до «Батьківщини», яка виступила на виборах під назвою «Об’єднана опозиція «Батьківщина». Її передвиборчий список очолили Яценюк та Турчинов — прихильники Тимошенко. Після Майдану-2014 та виходу Тимошенко на свободу, Яценюк та Турчинов не поступились Тимошенко своїми лідерськими позиціями, а рейтинг Тимошенко на президентських виборах 2014 року виявився невисоким.

57

Володимир Рибак — спікер українського парламенту (2012–2014). Класичний номенклатурник. Народився у Донецьку 3 жовтня 1946 року. Закінчив будівельний технікум, потім Донецький державний університет за спеціальністю «економіст» (1973). Після закінчення університету отримав скерування на партійну роботу в один з районів Донецька, де працював головою партійної комісії. Як і належить партійним кар’єристам, закінчив Вищу партійну школу при ЦК Компартії України та повернувся до Донецька, очоливши місцевий райком партії.

Багато партійних номенклатурників після проголошення незалежності України з секретарів райкомів перетворилися на голів районів та голів райвиконкомів, а на рівні областей — у представників президента в областях. Так було і з Рибаком. Рибак займав посаду донецького міського голови з 1993-го до 2002 р., ініціював створення Партії регіонів. З 1998 р. він був депутатом Верховної Ради від Донецька; з 2002 р. — від блоку «За єдину Україну»; з 2006 р. — депутатом за партійними списками Партії регіонів під номером 13. Перейшов на роботу віце-прем’єром й міністром будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства, «очоливши житлово-комунальну мафію України» (як тонко помітили спостерігачі).

На дострокових парламентських виборах 2008 року Рибак знову став депутатом від ПР під тим же 13-м номером. Паралельно з роботою у законодавчій та виконавчій гілках влади Рибак ріс і як партійний функціонер. З 1997-го по 2000 р. він був головою, а з 2001-го по 2003 р. заступником голови ПР; з 2010 р. першим заступником голови. Як вірний соратник по партії та земляк, Рибак у Донецьку стає довіреною особою кандидата на пост президента Януковича. У 2012 р на парламентських виборах Рибак став народним депутатом від ПР і був обраний на пост спікера Ради. Непомітно став доктором економічних наук. Після захоплення влади опозицією подав у відставку й виїхав «лікуватися» до Донецька.

58

Владимир Матвеев. Национальные кланы Украины в контексте «гуманитарных» мифов и фактов. Киев, 2012.

59

См. А.Л. Якобсон. Средневековый Крым: Очерки истории и истории материальной культуры. М. — Л.: Наука, 1964; Его же. Крым в средние века. М.: Наука, 1973.

60

О.Г. Санин. Крымское ханство в русско-турецкой войне 1710–1713 гг. // Москва — Крым. № 2. Москва, 2000.

61

Ф. Хартахай. Христианство в Крыму / Памятная книга Таврической губернии. Симферополь, 1867. С. 54–55.

62

Росія не завжди поводилася «по-братськи» у відносинах з Україною. У розгляді питання про правонаступництво власності колишнього СРСР за кордоном у відповідності до двохсторонніх домовленостей 16 % радянської закордонної власності повинні були відійти Україні. За часів президента Єльцина перемовини про вказані домовленості були доведені до фінальної стадії. Проте, після приходу до влади Володимира Путіна всі перемовини на цю тему припинились, до того ж не тільки з Україною, але й з іншими колишніми радянськими республіками. Ділитись радянським спадком Росія не стала.