Великий вибух популізму. Як економічна криза змінила світову політику - Джон Б. Джудіс

Генсона, у 1999—2011 роках імпорт із Китаю[366] коштував США 2,4 млн робочих місць і особливо завдав удару по працівниках, що належали до нижніх 40 % розподілу доходів. Згідно зі звітами Міністерства торгівлі США, протягом 2000-х років американські транснаціональні корпорації скоротили кількість своїх американських працівників на 2,9 млн, при цьому створивши 2,4 млн робочих місць за кордоном[367].

Можливо, СІРІЗА та «Подемос» і очікує перспектива «зразкових в’язнів» Німеччини та єврозони, але вони, «Національний фронт» і «Рух п’яти зірок» мали рацію, вказуючи на дисфункціональність ЄС та євро. У цьому разі один із членів «Трійки» поміняв свої переконання, але вже надто пізно. У червні 2016 року, коли Греція вже лежала у фіскальних руїнах, журнал МВФ Finance & Development опублікував есей трьох економістів фонду під назвою «Неолібералізм: переваги перебільшені?» (Neoliberalism: Oversold?). Економісти застерегли, що «замість забезпечення зростання деякі неоліберальні стратегії збільшили нерівність, що, своєю чергою, ставить під загрозу сталий розвиток». Економіст Ендрю Вотт коментує на сайті Social Europe: «Хуцпа[368] — це коли хтось убив своїх батьків, а потім претендує на соціальні виплати як сирота. Це мало хто визнає, але МВФ показує аналогічне нахабство в поточних дискусіях щодо грецького боргового тягаря».

Нарешті, праві популістські кампанії та групи дотримуються чи то расистських, чи нативістських, чи ксенофобських поглядів, але їхні нарікання вказують на справжні проблеми. Вимоги Джорджа Воллеса щодо сегрегації завжди були однозначно расистськими, але він мав рацію щодо підводних каменів басингу (перевезення дітей різних рас із одного кварталу міста до іншого). Ця ініціатива вилилася у втечу білого населення до передмість і в цьому сенсі породила більше проблем, ніж вирішила. Нападаючи на легальну та нелегальну імміграцію, Трамп, Б’юкенен, «Національний фронт» і Данська народна партія плекають нативістські настрої, але вони мають рацію щодо того, що імміграція некваліфікованої робочої сили діє як чинник зниження зарплат та обтяження державного сектору. Економіст із Кембриджського університету Ха-Чжун Чан пише: «У багатих країнах зарплати визначаються переважно за допомогою контролю над імміграцією, а не якихось інших заходів, включно із законодавством про мінімальну зарплатню. Як визначається максимальний рівень імміграції?[369] Не за допомогою „вільного“ ринку праці, який, якщо залишити його на самоплив, призведе до заміни 80—90 % корінних працівників дешевшими і часто більш продуктивними іммігрантами».

Якщо поглянути глибше, існування нижнього прошарку іммігрантів може підірвати громадську довіру, на якій має базуватися держава загального добробуту чи соціал-демократія. Соціал-демократія не вимагає обов’язкової етнічної однорідності. Але коли етнічна неоднорідність набуває форми нижньої верстви іммігрантів, тоді це може зменшити готовність громадян платити податки для підтримки системи соціального забезпечення[370]. Аналогічно, як застерігав французький соціолог Олів’є Руа[371], існування країн на кшталт Франції з ізольованим нижнім прошарком суспільства також може бути сприятливим ґрунтом для політичного екстремізму та тероризму. Праві популісти помилково розглядають іслам як причину екстремізму й виступають за придушення цієї релігії суспільством, але вони принаймні визнають, що з цими громадами є проблема і її потрібно розв’язувати.

Популізм і неолібералізм

Під час президентських виборів 2016 року різкі виступи Трампа та Сандерса проти неоліберального консенсусу значною мірою змінили економічну дискусію в США. На з’їздах Республіканської та Демократичної партій мало згадувалися улюблені заходи на стороні пропозиції, що є головним елементом економічної стратегії обох партій. Трамп не відступав від позиції, яку зайняв під час праймериз, а Клінтон багато що запозичила з меседжів Сандерса. Жоден із кандидатів не згадав у своїх промовах про дефіцит і не обіцяв скоротити гарантовані державою виплати («entitlements», як це називають неоліберали); обидва пообіцяли пильнувати торгові угоди та перенесення виробництв; обидва взяли на себе зобов’язання регулювати діяльність Уолл-стрит. Під час праймериз Сандерс єдиний із кандидатів, що закликав відновити Акт Ґласса — Стіголла, але у платформах обох партій ішлося про повернення якогось варіанта цього закону.

Наскільки ця зміна відобразиться на ситуації після листопадових виборів — наразі не зрозуміло. Якщо Трамп зазнає повної поразки, що на момент написання цієї книжки видається ймовірним, лідери республіканців у Конгресі та серед представників бізнесу стверджуватимуть, що поразка спричинена не лише його нестриманою та аматорською кампанією, але і його популізмом. Аналогічні аргументи лідери республіканців висували після поразки Ґолдвотера 1964 року. Але в ситуації з Ґолдвотером швидко з’явилися більш елегантні наслідувачі, які, зрештою, змінили Республіканську партію. Якщо кампанія Трампа таки породить імітаторів, республіканців очікує затяжний конфлікт між своїми прихильниками від робітничого класу та від бізнесу.

Кампанія Сандерса, імовірно, справить більш однозначний вплив на демократичну партію, навіть якщо він зійде зі сцени. Погляди Сандерса представляють у Конгресі сенатори Елізабет Воррен та Шеррод Браун і Прогресивний кокус Конгресу[372], який Сандерс допоміг заснувати. Якщо президентські вибори виграє Гілларі Клінтон, вони, імовірно, забезпечать противагу неоліберальним впливам Уолл-стритта Кремнієвої долини серед демократів. Це мусить призвести до продовження протистояння всередині партії.

Однак найближчим часом США навряд чи переживатимуть політичне потрясіння, яке повалить неолібералізм і перегрупує партії. В основу американського неолібералізму покладено негласну глобальну домовленість, згідно з якою США мають великий дефіцит торгового балансу, зокрема відносно країн Азії, а ці