Націоналізм - Ентоні Д. Сміт

на користь всесвітнього космополісу, але тут постало достатньо питань щодо природи і меж батьківщини, істинного змісту й моральності етноісторії та достоїнств і недоліків різноманітних бачень долі спільнот. Мало хто сумнівається в тому, що світ розділений на спільноти чи нації, котрі володіють власними територіями чи батьківщинами, мають власну історію та особливу долю. Таку модель можна було б назвати «священними властивостями» нації чи, точніше, основними властивостями нації, що сприймається, як духовна спільність її членів[117].

Цими непорушними властивостями, на яких я наголошував у розділі 2, були:

(1) віра в етнічну вибраність, розуміння нації, як вибраного народу, на який покладена особлива місія чи який має особливий договір з Богом;

(2) відданість священній території, успадкованій батьківщині, освяченої святими, героями й мудрецями, а також могилами та надгробками предків;

(3) поширеними споминами про «золотий вік», як апогей національної історії, добу матеріального і/чи духовного й мистецького розквіту;

(4) культ «славних предків» і героїчної жертовності заради нації та її долі.

Приклади таких вірувань, споминів і відданості можна знайти в доновітні епохи — в етносах, містах-державах та імперіях. Навіть культ уславлення загиблих має свої витоки в похоронних церемоніях і культі предків. Як довів Джордж Мос (George Mosse) на прикладі Німеччини, ранні німецькі націоналісти при проведенні маніфестацій та святкувань використовували, зокрема, характерні християнські літургійні та ритуальні елементи. Націоналісти взагалі облаштувалися на цих традиційних релігійних підвалинах, відбираючи й змінюючи давніші теми, символи й міти для власних політичних потреб. Але навіть на базовому рівні націоналізм, як політична релігія, як «релігія народу», неминуче використовує ці чотири духовні особливості для перебудови й підтримки новітніх національних ідентичностей (Mosse, 1975 та 1994).

Мені не хотілося б стверджувати, що всім націям однаковою мірою притаманні всі ці духовні властивості. Ми бачили наскільки нерівномірним у світі було поширення добре задокументованих етноісторій. Ця нерівномірність стосується також інших духовних особливостей. В деяких випадках приєднання священних територій стає сенсом національного існування, надаючи цьому особливого значення та сили, як це трапляється у випадках затяжних територіальних суперечок. В інших — наперед виступає колективна пам’ять про «золоту добу» та стає орієнтиром і спонукою до колективних дій. А ще в інших — основною була віра в етнічну обраність, ідея спільноти як вибраного народу спонукала націю до дій, чітко розмежовуючи законних жителів та чужинців. Мабуть, найширше визначають характер колективного зв’язку і долю громадян культ полеглих героїв війни та їхніх монументів разом з урочистими церемоніями на честь загиблих «славною смертю».

Отже, на основі цієї концепції ми можемо відважитись на загальні припущення щодо стійкості національних ідентичностей. Там, де були наявні всі чотири сакральні властивості, й там, де вони продовжують існувати тепер, широко поширившись серед етно-національного населення, національна ідентичність, що виникла внаслідок цього, була і продовжує бути, особливо сильною та життєздатною, утворюючи різку межу між членами спільноти й чужинцями і, за інших рівних умов, викликає небажання розглядати прибульців за повноправних членів національної культурної спільноти. І навпаки, там де бракує більше однієї з цих сакральних властивостей, чи вони послаблюються, сила національної ідентичності відповідно убуває і її привабливість для населення порівняно з іншими колективними культурними ідентичностями в цьому сенсі знижується. Це приводить до закономірного послаблення соціального й культурного розмежування нації та більшої готовності сприймати чужинців не тільки як співгромадян, а й як повноправних членів національної спільноти.

Висновок

Отже, на фундаментальному рівні націю можна розглядати як духовну спільноту громадян, а націоналізм як форму «політичної релігії» зі своїми власними священними книгами, літургіями, святими та ритуалами. Однак ні нації, ні націоналізми не залишаються ні монолітними, ні статичними. Як і традиційні релігії змушені періодично змінюватись і пристосовуватись до нових умов, так і новітні національні ідентичності зазвичай тлумачаться по-новому кожним наступним поколінням; і як релігії мають різноманітні форми, так ми знаходимо в націоналізмах паралельні міти про національне походження та розвиток. Хоч би там що, але слова, якими Дюркгайм підсумував свої дослідження релігії можна застосувати щодо націй і націоналізмів:

«Отже, є щось неминуще в релігії, яка приречена пережити всю особливу символіку, якою релігійна думка поступово обкутала себе. Не може бути суспільства, яке б не відчувало необхідності періодичного підбадьорення й потвердження колективних почуттів та колективних ідей, які підтримують його єдність і його індивідуальність» (Durkheim, 1915: 427).

Отже, якщо світський матеріалізм та індивідуалізм не підірве віру в спільність історії та долі, то духовні підвалини націоналізму існуватимуть доти, доки націоналізм існує як політична ідеологія, — як суспільна культура і як політична релігія — приречена на розквіт, і доти національна ідентичність зоставатиметься одним із наріжних каменів сучасного світового порядку.

Бібліографія

Ades, Dawn (ed.) (1989): Art in Latin America: The Modern Era, 1820–1980.

London: South Bank Centre, Hayward Gallery.

Akzin, Benjamin (1964): State and Nation. London: Hutchinson.

Alter, Peter (1989): Nationalism. London: Edward Arnold.

Anderson, Benedict (1991): Imagined Communities: Reflections on the Origins and Spread of Nationalism, 2nd edn. London: Verso.

Anderson, Benedict (1999): The goodness of nations’, in Peter Van der Veer and Hartmut Lehmann (eds), Nation and Religion: Perspectives on Europe and Asia. Princeton: Princeton University Press.

Argyle, W. J. (1969): ’European nationalism and African tribalism’, in P. H. Gulliver (ed.), Tradition and Transition in East Africa. London: Pall Mall Press.

Argyle, W. J. (1976): ’Size and scale in the development of nationalist movements’, in Anthony D. Smith (ed.), Nationalist Movements. London: Macmillan, and New York: St Martin’s Press.

Armstrong, John (1976): ’Mobilized and proletarian diasporas’. American Political Science Review 70: 393–408.

Armstrong, John (1982): Nations before Nationalism.