Націоналізм - Ентоні Д. Сміт

цілеспрямовану культурну діяльність: створення історичних і літературних гуртків, пошук пам’яток старовини та документів, дослідження й плекання народних звичаїв та мови, документування особливостей місцевого населення та відновлення стародавніх народних традицій, звичаїв і ритуалів. Окрім Європи таку ж діяльність ми спостерігаємо в Африці південніше Сахари та в Азії за колоніального владарювання. Результатом цього має бути заміна так званих «неісторичних націй» історичними, для них відроджуються свої герої, а культуру, й навіть «золоту добу», можна відтворити по крихтах з наявних документів і пам’яток матеріальної культури. Так, фіни споглядають добу мудрості й героїзму через наново відкриті Еліасом Ленротом карельські балади, які він оформив в епічну «Калевалу»; словаки звернулись до давнього моравського князівства часів Святополка та інших правителів; таким же чином українці віднайшли свої витоки і славне минуле в козацьких традиціях і, ще глибше, в Київській Русі; тоді як зімбабвійці відшукали спадкоємну добу своєї величі в цивілізації, яка створила пам’ятники Великого Зімбабве[115].

Нерівномірне поширення писаної автентичної етноісторії, коли одні нації можуть похвалитися «багатим», добре задокументованим минулим тоді, як інші змушені задовольнятись тільки примарним, убогим минулим», підштовхує до постійного порівняння й наслідування. Націоналізми у всьому світі до цього спонукає не тільки економічна відсталість, а й брак культурних та етносимволічних ресурсів. І тут має значення не стільки «достовірність даних», як сприйняття їх автентичності якоюсь частиною нації та іноземцями, тобто внутрішнє й зовнішнє визнання самобутнього характеру національної культури. Зважаючи на кількість етнічних груп, які є потенціальними кандидатами на перетворення в нації і потреби доведення до свідомості одноплемінників та іноземців своїх претензій, роль етноісторії та етнічної культури стає все вирішальнішою для обгрунтування і легалізації статусу нації. Отже, схоже на те, що сила етнонаціоналізмів зросте, а сфера їхнього впливу розшириться.

Цей висновок узгоджується з моїм поглядом, який я неодноразово обстоював раніше, про те, що націоналізм потрібно розглядати не як політичну ідеологію, а як політизовану форму культури — таку, що є громадською, народною й «автентичною». Загальнопоширене перетворення простонародних етнічних культур на політизовані громадські, національні культури є основним стрижнем націоналізму. З огляду на кількість етносів в усьому світі, до деякої міри можна пояснити живучість і поширеність націоналізму на початку XXI ст.

Духовні засади

Але то тільки видима частина айсберга. Навіть більше, саме за вивчення націй, заснованих на релігійних засадах, ми можемо зрозуміти причини безперервного захоплення національними ідентичностями й живучості націй.

На перший, погляд таке твердження звучить парадоксально. Як не є, а ми живемо у світську добу, принаймні на Заході, коли матеріальні вартості й переваги замістили духовні почуття і сховали від стороннього ока стародавні вірування в абстрактні вартості. Ідентичності, які ми намагаємося будувати є, по суті, прагматичними, вони спираються на економічні підвалини і знаходять політичне вираження тільки у зв’язку з подальшими економічними інтересами. Наша культура теж, принаймні на популярному рівні, значною мірою перебуває під впливом комерційних міркувань за браку будь-яких духовних, абстрактних вимірів, якоїсь віри поза безпосереднім сьогоденням і його минущих виражень. Якщо врахувати ще й поширену апатію та цинізм щодо політичних ідеалів, то чи здивує нас те, що національний ідеал викликатиме менше натхнення й підсилюватиме дедалі більшу байдужість?

І це не тільки проблема Заходу. Є ознаки втрати довіри до націоналізму в інших країнах, поза межами Заходу. З досягненням політичної незалежності, спостерігається спад націоналістичного запалу, як тільки стає ясно, що націоналізм не має рецепту для швидкого економічного розвитку і що для цього потрібні інші ідеології, а також значні ресурси та технології, щоб зрушити відсталі суспільства з їхнього стану економічної та культурної залежності[116].

З іншого боку, реалізація цього плану не запобігла спалахові національних пристрастей на основі етнічних і релігійних причин в багатьох постколоніальних країнах від Індії та Індонезії до Палестини та Ізраїлю, Етиопії та Анґоли. Це також не остудило націоналістичного запалу численних учасників значних територіальних суперечок у світі — у Кашмірі, Шрі-Ланці, на Кавказі, Балканах, Близькому Сході та в районі Африканського Рогу. У своєму дослідженні «релігійних націоналізмів» Марк Юрґенсмаєр (Mark Juergensmeyer, 1993) привертає увагу до неспроможності світських націоналізмів, на думку багатьох, і привабливість радикальнішого глибоко релігійного націоналізму, зосередженого на соціальних перетвореннях згідно зі строгим тлумаченням стародавніх релігійних текстів і застосуванням їх на практиці. Навіть коли ми не можемо серйозно говорити про «нову холодну війну», з огляду на брак єдності між різновидами цих релігійних націоналізмів, їхні окремі прояви становлять собою доволі серйозні духовний і політичний виклик часто неефективним незахідним державним націоналізмам.

Але навіть на Заході духовні засади нації не щезли. Вони були витіснені світським націоналізмом і були змушені пристосуватись до соціальних і політичних змін. Але «політична релігія» світського націоналізму й далі використовує давні релігійні теми для своїх літургій, символіки й мітотворчості, водночас виставляючи себе, як єдиний засіб спасіння в епоху раціоналізму. Зрештою, на колективному рівні, застосування раціоналізму допускає до деякої міри кооперацію та політичну солідарність, а це потребує чітко окресленої системи поглядів і політичної арени. Для недалекого майбутнього, нація — деяка спільнота, яка має певну територією і відмінна своєю історією та власною долею — безумовно служить найпоширенішою і найпридатнішою для практики основою політичної солідарності.

Ці чотири основні категорії нації — суспільство, територія, історія та доля — мали в минулому, а на мою думку, мають і тепер розглядатися, як «священні», в тому розумінні, що сприймаються більшістю членів, як об’єкт пошани і набожної відданості і як самоціль. Це зовсім не означає, що ці чотири аспекти в цілому не можуть піддаватись сумніву. Дехто відкинув спільноту як таку