Україна у революційну добу. Рік 1917 - Валерій Федорович Солдатенко
Проведений Д. Дорошенком аналіз (якого, на жаль, бракувало іншим дослідженням) дав можливість виявити один із надзвичайно суттєвих стратегічних прорахунків лідерів Центральної Ради — відсутність належної уваги до провінції, політичну самоізоляцію у столиці. “Революційна українська демократія, — зауважував він, — маючи один об’єднуючий центр в Київі, зумівши підійти на початку до ширших мас українського населення й використати зразу перший ентузіазм по вибуху революції, дуже зручно провадила справу захоплення влади в Київі й здійснення української автономії…Опанувавши осередок, Київ, та й то не цілком, провідники Ц. Ради зовсім не зуміли так само опанувати провінцію, яка жила своїм життям і прислухалася все ще до Петербурга й до Москви; не потрафили зорганізувати ні вірного собі адміністративного апарата на місцях, ані використати стихійний порив серед військових мас”[303].
Зрозуміло, що ефективність керівництва українським рухом з боку Центральної Ради вирішальною мірою залежала від якісного складу самого цього органу, який зазнавав практично перманентних поповнень, трансформацій.
За ініціативою, підтримкою та безпосередньою участю Центральної Ради протягом травня — липня 1917 р. у Києві відбулися всеукраїнські селянський, два військових і робітничий з’їзди. Всі вони заявили про підтримку Ради, її політики, обрали Всеукраїнські ради селянських, військових і робітничих депутатів. Ці Ради в повному складі влилися до Центральної Ради. Увійшов до складу Центральної ради й Український Генеральний військовий комітет, обраний І Всеукраїнським військовим з’їздом. Після поповнення Центральної Ради представниками національних меншин чисельність депутатів досягла 588 (липень 1917 р.). Проте кількість мандатів і надалі збільшувалась. Оскільки не всі вакансії, що визначилися попередніми розрахунками і домовленостями, своєчасно заповнювалися, в історіографії панує різнобій щодо кількісних характеристик Ради в конкретні історичні моменти. Кваліфіковану експертизу цього питання здійснив В. Верстюк[304].
За точку відліку він цілком обґрунтовано взяв задокументовану цифру — розрахунковий склад Центральної Ради на момент Шостих загальних зборів — 5–9 серпня 1917 р. Загальна кількість мандатів дорівнювала 798. Найбільше їх належало Всеукраїнській Раді селянських депутатів — 212. Проте на з’їзді були обрані лише 134 депутати. Решта мала дообиратися на місцях. Та значна кількість мандатів Радою селянських депутатів так і не була використана. З великим ступенем вірогідності можна гадати, що серед селян досить високою, можливо, навіть переважаючою, була питома вага бідняцького елементу.
Зі 132 депутатів Всеукраїнські військові ради 60 % були солдатами, за походженням, зрозуміло, теж здебільшого селяни, 40 % — офіцерами. З 26 членів УГВК лише троє належали до нижчого військового рангу.
100 мандатів належали Всеукраїнській раді робітничих депутатів.
81 місце відводилося для територіального представництва в Центральній Раді.
Вищий представницький орган був досить строкатим щодо партійної належності його членів: у різні часи до його складу входили представники 19 політичних партій[305].
Хоча формально партійне представництво в Раді не перевищувало п’яти мандатів від партії (саме по стільки мандатів урешті-решт отримали УПСФ, УПСР, УСДРП, трудовики), фактично членів партій було незрівнянно більше, оскільки вони проходили до Ради в результаті виборів на різних з’їздах і як представники певних організацій. За партійною належністю формувалися й фракції, що справляли вирішальний вплив на політику українського проводу.
Найчисленнішою була фракція українських есерів. Проте домінуючі позиції в Раді займали українські соціал-демократи, які мали у своєму складі порівняно більше інтелектуальних, досвідчених, політично зрілих і підготовлених до масштабної державницької діяльності працівників.
Поступово зменшувався вплив на політику Ради фракції есерів. Аналізуючи зміни у персональному складі Центральної Ради, Д. Дорошенко звертає увагу на еволюцію якості вищого представницького органу за рахунок національно свідомого українського громадянства. Спочатку це були, передусім, відомі в минулому діячі, зокрема члени ТУПа. “Але вони не грали в Ц. Раді керуючої ролі: перш за все, склад Ц. Ради дуже скоро поповнився зовсім новими людьми, вибраними від ріжних з’їздів, число членів Ц. Ради виросло до кількох сот, і в цій масі потонули Туповці і взагалі старші українські діячі. Та й сам провідник укр. руху, голова Ц. Ради проф. М. Грушевський виразно став на бік соціалістів-революціонерів та членів Селянської Спілки, оточив себе юними співробітниками “лівого” напрямку і від своїх недавніх товаришів з ТУПа відгородився зовсім виразно. Ц. Рада дуже скоро прийняла дуже радикальний соціалістичний напрям”[306].
Очевидно, відомий історик перебільшує ступінь радикалізму та лівизни Центральної Ради. Остання (звичайно, не на всі сто відсотків) все ж відбивала соціальну структуру українського суспільства, сумарний ступінь політичної активності та дієздатності різних політичних сил, їхні настрої і уподобання. З цього погляду обличчя Ради, спрямування її курсу більш-менш жорстко детермінувалися розстановкою класово-політичних сил й іншими просто бути не могли.
Однак на процес вибору тієї чи іншої політичної лінії суттєво впливали й інші чинники, насамперед, відносини з неукраїнськими партіями. І тут виникало чимало ускладнень, суперечностей, нерідко застосовувалися досить сумнівні прийоми боротьби.
Зокрема, загальноросійські партії ніяк не могли подарувати українцям, що вони зважилися провести свій національний з’їзд. Друковані органи цих партій, свідомо фальсифікуючи його рішення, ще довго доводили, що поведінка українців загрожує стабільності держави, веде до її роздроблення, а відтак — до краху. Чимало гучних висловів, на кшталт — “українцями завдається удар у спину революції, демократії” — готували суспільну свідомість до того, що головними винуватцями за будь-які наявні та й майбутні негаразди будуть саме українці, їхні непомірні домагання.
Особливу войовничість виявляли місцеві проросійські організації в Україні, передусім у Києві.
Перше масштабне загострення відносин між українською і загальноросійською демократією сталося з приводу крайового з’їзду рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, що відбувся в Києві наприкінці квітня 1917 р. Після того, як організаціям загальноросійської демократії не вдалося підпорядкувати собі український рух, перехопити ініціативу агітаційно-пропагандистської роботи, особливо на селі і в армії, обидві сторони почали діяти не лише на противагу одна одній, а й на шкоду.
Представники загальноросійських партій, що контролювали Київську раду солдатських депутатів, без будь-яких консультацій з спорідненими українськими організаціями і без відома останніх вирішили скликати 23 квітня крайовий з’їзд рад. Довідавшись про це, комітет Селянської спілки розіслав від свого імені телеграму до своїх губернських і повітових філій із закликом прислати
