Україна у революційну добу. Рік 1917 - Валерій Федорович Солдатенко

“Перші українські з’їзди, — пише історик, — а особливо Національний Конгрес, проходили під знаком справжнього національного ентузіазму, але провідники руху, починаючи з самого Грушевського, мабуть, не вірили, що при помочи чисто національних гасел можна потягти за собою народні українські маси. Тому вони старалися розпалити соціальні апетити й устремління і під їх покришкою перепровадити в життя, переформувати українські національні й політичні постуляти. Конкуренція з боку російських лівих партій в їх демагогичній пропаганді, особливо з боку большевиків (ця пропаганда зросла стихійно, коли восени насунула на село маса збольчевичених салдатів і почала ширити й проводити в життя большевицьке гасло: “грабуй награбоване!” примушувала й українських ес-ерів усе більше “схилятись наліво”, себто манити селянство все більш радикальними перспективами захоплення й поділу панської землі. І ніхто не зостановлявся над питанням, що з того всього буде, чи стане на всіх землі, коли забрати у панів, чи можна її справедливо між усіх розділити, і як це відіб’ється на інтересах народнього господарства? Коли деякі з більш поміркованих партій, наприклад українські ес-ефи, або російські народні соціалісти виставляли більш ділові й помірковані програми в земельній справі, то ці партії не мали ніякого успіху й збірали на виборах мізерне число голосів (як це було в кінці року на Чернігівщині з есерами та нар. соц. при виборах до всеросійських установчих зборів)”[315].

Д. Дорошенко висловлює жаль з приводу того, що патріотичним силам самостійницького напрямку, лібералам, цензовим елементам було нелегко діяти в 1917 р., оскільки “своє бажання зберегти власність і взагалі не допустити до соціалістичних ексцесів довелось висловлювати дуже обережно. Взагалі консервативні елементи українського суспільства були дуже затерті й зтероризовані демагогією лівих партій. Провінціяльна адміністрація на місцях опинилася майже скрізь в руках революційної демократії, яка дуже підозріло ставилася до всіх поміркованих і консервативно настроєних людей, скрізь добачаючи “контрреволюцію”. Спіраючись на ріжні революційні комітети, а особливо на ради салдатських депутатів, вона вживала дуже часто й насильства, щоб не дати своїм противникам чим-небудь виявляти діяльність: розганяла збори, не дозволяла друкувати відозви, а то й просто арештовувала під закидом “контрреволюції”[316].

Д. Дорошенко вважав, що однією з помилкових орієнтацій Центральної Ради, причин її майбутніх невдач було те, що лідери українства на практиці відвернулися від великих власників, які сповідували консервативні настрої. Саме їх він називав найнадійнішими елементами, спираючись на які тільки й можна було виробити й реалізувати серйозний політичний курс. Тому один із колишніх лідерів соціалістів-федералістів був переконаний, що революційна українська демократія після перших успіхів з неминучістю мала зазнати й відчутних невдач. Адже, “на жаль, всі ці успіхи спіралися на непевній основі: на найбільш екзпанзівних, несталих елементах суспільства, на використанні настроїв, які не могли продержатися довго й часто переходити по контрасту в зовсім протилежні почуття; всі статочні, консервативні, творчі елементи суспільства були залишені поза бортом і тим самим загнані в опозиційне становище…”[317].

Таке широке цитування міркувань авторитетного історика не видається надмірним, оскільки останнім часом, слідом за Д. Дорошенком, в історіографії не бракує спроб довести, що Центральна Рада, український провід не змогли запропонувати політики, яка б була вибудувана за чіткою системою пріоритетів — спрямовувала вістря боротьби спочатку на досягнення національно-державницької мети, а вже по тому мала б шукати підходи і до розв’язання соціальних проблем. Д. Дорошенко, можливо, й сам того не бажаючи, але об’єктивно аналізуючи минулий досвід (і за документами і за особистою причетністю до нього), змушений визнати, що будь-яка політика, яка не враховувала соціалістичних аспектів або ж не ставила їх на чільне місце, виявлялась у революційній атмосфері, в буремний час безперспективною, наперед програшною. Можна, звичайно, шукати й винних, можна їх знаходити — спочатку в середовищі загальноросійських партій, потім — щодалі більше — в особі більшовиків та лівих есерів, а потім і національних політичних сил. Однак таке пояснення аж ніяк не може претендувати на вичерпне, або хоча б на таке, що ґрунтується на головних, визначальних чинниках.

Тому, очевидно, є сенс звернутися до оціночних сюжетів тих політичних діячів, які в 1917 р. безпосередньо відчували на собі тиск настроїв народної стихії та, взявши на себе відповідальність за курс Української революції, намагалися й пізніше пояснювати його об’єктивну зумовленість. Це, передусім, В. Винниченко і П. Христю, які, зокрема, з полярно протилежних позицій розглядали зміст і дух рішень, ухвалених селянськими з’їздами 1917 р., їх органічну відповідність стратегічним завданням революції. Обидва автори прагнули до ретроспективних спростувань як охарактеризованих вище претензій, так і тих звинувачень Центральної Ради, українських партій, передусім українських есерів, у недостатній революційності, у правих збоченнях, що свого часу лунали з табору противників національного руху. П. Христюк, наприклад, із цього приводу заявляє: “Немає потреби перечисляти тут тих численних селянських з’їздів — губерніяльних, повітових і волосних, які відбулись в квітні-травні місяці, щоб довести, що не було ані одного з’їзду, на якім селянство не домагалось би передачі землі без викупу до рук працюючих і негайного припинення війни. Гасло — земля трудовому селянству і домагання миру зробилися загальними і цілком безспорними. І коли одкинути національно-політичну частину ухвал українських селянських з’їздів, то в частині соціально-економічній і загальнополітичній їх самий найбільший “демократ і революціонер” того часу не знайшов би нічого ані реакційного, ані буржуазного. Вони являлись по своєму змісту точнісінько такими, якими вони були і у загальноросійської демократії, яка кидала на український визвольний рух пляму руху дрібнобуржуазного і реакційного по своїй соціально-економічній природі, виключно через те, що українські трудові маси домагалися одночасно з соціально-економичним і національно-політичного визволення. В домаганнях же національно-політичних не було нічого ані шовіністичного, ані буржуазного, ані реакційного”[318].

Водночас В. Винниченко і П. Христюк наголошували на відмінності курсу українських політичних партій, що їх зараховували до ліворадикального напряму, від політики, яка здійснювалась більшовиками. Тому-то провідні історіографи Української революції практично одностайні у своїх підсумкових оцінках: “Звичайно, з точки погляду прихильників комуністичної революції, українська революція була в той час по своїй соціально-економічній природі дійсно дрібно-буржуазною і ні в якому разі не соціалістичною і тим більше не комуністичною”[319].

Водночас у праці П. Христюка є досить цікаве і влучне спостереження: “Закиди в дрібнобуржуазности і контрреволюційности йшли на адресу українського революційного руху не з боку комуністів, а з боку тих російських і зрусифікованих єврейських партій (соціал-демократів, соц. — революціонерів і навіть правіших груп), які сами вважали революцію буржуазною і ставили її метою збудування російської демократичної, тобто справжньої буржуазної республіки, з порожніми обманливими політичними і громадськими