Україна у революційну добу. Рік 1917 - Валерій Федорович Солдатенко

По-друге, вони були єдині в тому, що Україна має здобути широку національно-територіальну автономію у складі Російської демократичної федеративної республіки.

Природно, така одностайність у баченні політичної і національної перспективи могла слугувати надійним фундаментом для об’єднання зусиль цих українських соціалістичних партій у досягненні спільної мети, що й спостерігалося в діяльності Центральної Ради, Генерального Секретаріату. Таке об’єднання могло сприяти і консолідації сил українства в цілому. В будь-якому разі, на першому етапі революції така перспектива виглядала не лише ймовірною, бажаною, а й закономірною.

Єдність УПСР, УСДРП, УПСФ, їхня продумана політика могли сприяти залученню на бік Української революції інших партій, що діяли в Україні в 1917 р. і представляли різні соціальні верстви та національні групи. Цей аспект, природно, не випадав з поля зору українських політиків.

Однак спроби українських соціал-демократів порозумітися з місцевими меншовицькими організаціями виявилися безрезультатними — останні беззастережно підтримали великодержавницький курс Тимчасового уряду. А більшовики Києва після певних вагань відмовились від зробленої ними раніше пропозиції про співпрацю і розпочали в “Голосе социал-демократа” кампанію нападок на УСДРП, звинувачуючи українських соціал-демократів у шовінізмі та інших гріхах[291].

Утім важливе значення мало вже те, що українські соціал-демократи прагнули до співпраці з тими, хто був готовий приєднатися до боротьби за українську справу.

Водночас проводу нації треба було мати чітку позицію і щодо суперників та ворогів Української революції.

Особливо непросто було розібратися у питанні про тимчасових попутників, з якими доводилося контактувати лише до певної межі, постійно пам’ятаючи, що врешті-решт доведеться розійтися, виборювати авангардну роль, право скеровувати суспільні процеси.

Такими тимчасовими попутниками, насправді ж незамаскованими суперниками, серед найбільш авторитетних у 1917 р. українських партій лідери Центральної Ради вважали самостійників. Розійшовшись ще на зорі століття в революційній українській партії у поглядах на головне гасло визвольної боротьби — самостійність (М. Міхновський) чи автономія у складі федерації (В. Антонович, В. Винниченко, М. Порш), майже одні й ті ж дійові особи не змогли зійтися, помиритись і в 1917 р., у вирішальний для українського народу час. Просто до старих незгод додалися нові, а суперечності від того лише поглибились і загострились. Форми їхнього вияву були найрізноманітніші, а примирення, на обопільний погляд, — вимушеними, нетривкими і малоперспективними.

Переважна більшість лідерів українських партій вважала, що їм не по дорозі з тими націонал-радикальними елементами, які могли своїми авантюристичними гаслами і діями швидше зашкодити, аніж допомогти досягненню мети Української революції. Тому поставало завдання викриття хибних поглядів, відмежування від них.

“Різні вихватки, не згідні з… нашими принципами, — заявляв М. Грушевський, — походять часом від людей, розневрованих пережитим українським лихоліттям, нагінками уряду і неприхильністю російського і зросійщеного громадянства. Не хочу тим виправдувати їх, але все-таки вбачаю в тім деякі “лагодячи обставини” (“смягчающія обстоятельства”), коли маємо тут до діла з людьми, які давніше справді терпіли за своє українство. Але се, мабуть, буває дуже-дуже рідко. Скільки можу судити, далеко частіше вихвачуються з такими шовіністичними гаслами люди, які дуже тихо сиділи під час попередніх нагінок на українство і стали виявляти незвичайну прудкість, тільки коли запахло в повітрі печеним.

Вони дійсно виявляють велику готовність спихати кацапів і займати їх місця з “присвоєним содержанієм, отопленієм, освещенієм” й всіма іншими “онерами”. Але ся готовність їх не викликає ніякого співчуття в кругах організованого українства!”[292]. Самостійницька течія, всупереч безпідставним твердженням деяких авторів, виявилась малопотужною і не впливовою. Проте вона змушувала помітно нервувати керівників, які грали перші ролі в Українській революції.

М. Грушевського, В. Винниченка, М. Ткаченка дратували самостійницькі гасла членів Українського військового клубу ім. П. Полуботка, які вони пропагували, писали на транспарантах і несли на демонстраціях. М. Грушевський неодноразово заявляв, що від таких гасел як від провокаційних, екстремістських і анархічних має відмежовуватися справжня українська демократія.

Лідерам Центральної Ради довелося по суті визнати свою поразку у справі створення Першого українського полку ім. Б. Хмельницького. Центральна Рада, як відомо, рішуче виступила проти ініціативи полуботківського клубу щодо самочинного формування українських військових частин. В. Винниченко не лише роз’яснював принципову позицію соціалістів у питанні про армію як таку, а й саркастично висміював зусилля щодо творення власних збройних сил і залякував обивателів перспективою зміцнення контрреволюції під самостійницькими лозунгами. “Замиготіли в очах червоні жупани, кунтуші, запахло димом гармат, свіжою кров’ю, гнилим трупом, — писав він. — Бунчуки, булави, дипломати, пани-державці. Кріпак спішить на шляхтича перевернутись, острогами дзеленьчати, нагаєм помахувати. Недурно другий нововизволений кріпак — поляки (як ходять чутки) не хотять республіки, а неодмінно короля. Ми не здивуємось, коли наші кріпаки забажають і собі короля, щоб зовсім як у панів було”[293]. Однак створений проти волі Центральної Ради, богданівський полк саме їй присягнув на вірність (а кому ще можна було присягати?) і Рада змушена була змінити позицію, намагалася, бодай зовні, вдавати, що розвиток подій з українізацією армії нею контролюється.

Варто зауважити, що лідери Центральної Ради винесли свої висновки з цього гіркого уроку. Уже на І Всеукраїнському військовому з’їзді вони взяли переконливий реванш. М. Грушевський, В. Винниченко зробили все, щоб здискредитувати ініціатора з’їзду і найбільш імовірного його голову — М. Міхновського. В хід було пущено все, аж до фізичного відсторонення М. Грушевським М. Міхновського з трибуни в момент відкриття з’їзду, щоб провести в керівники солдатського форуму маловідомого на той час у середовищі військових С. Петлюру, який тільки-но повернувся до лав УСДРП. Той же таки С. Петлюра за активної підтримки, навіть під тиском М. Грушевського та В. Винниченка, став ще й головою Українського генерального військового комітету (УГВК), що у повному складі (18 осіб) увійшов до Центральної Ради. І хоча волею солдатів до УГВК обрано було й популярного у військових колах поручика М. Міхновського, його одинокий голос просто губився в Центральній Раді.

Однак довго миритись з таким вимушеним “співжиттям” лідери Центральної Ради не бажали. При першій нагоді (сумнівна, заплутана справа з виступом полку ім. П. Полуботка у липневі дні, й не менш “темна” справа з планами військового перевороту) керівництво Центральної Ради домоглося висилки небезпечного конкурента подалі від Києва. Лаври організатора українізації армії дістались Центральній Раді й персонально — С. Петлюрі, а самостійництво не становило більше реальної загрози.

Коли ж щось подібне починало маячіти на горизонті (українізація 34-го гвардійського корпусу, створення загонів “Вільного Козацтва” тощо), як відразу ж розпочиналась масована ідейно-політична атака — і переможцем знову виходила Центральна Рада.

Прихильники автономістсько-федералістського курсу не просто доводили неспроможність планів самостійництва, всіляко відмежовувалися від них, а й звинувачували його прихильників,