Шлях митця. Духовна дорога до примноження творчості - Джулія Кемерон

життям, відмовляючись приймати маленькі його подарунки, то відкидаємо і великі подарунки також. Ті, хто, як мій друг-митець, багато працюють, рано чи пізно помітять, що вичерпалися у пошуках образів і тепер змушені повертатися до ранніх витворів і до спеціальних прийомів, практикуючи свою творчість, але не примножуючи її. А ті, хто остаточно перекрив робочий потік, зрозуміють, що живуть безбарвним і позбавленим будь-якого сенсу життям, якою б кількість речей і справ вони його не наповнювали.

Що дарує нам справжню радість? Саме це запитання потрібно ставити собі, обмірковуючи розкіш, і відповідь буде у кожного різна. Наприклад, Беренс справжню радість дарує малина, свіжі ягоди малини. Вона сміється від думки про те, наскільки легко її задовольнити. Для неї ціна достатку прирівнюється до ціни за фунт малини. Вона посипає ягодами кашу, порізаний на шматочки персик або морозиво. Вона може купити свій достаток у супермаркеті і навіть може заморозити його, якщо доведеться.

«Малина коштує від двох до п’яти доларів за фунт, залежно від сезону. Я завжди кажу собі, що це надто дорого, проте як за цілий тиждень розкоші це не так уже й багато. Це менше, ніж квиток у кіно, і менше, ніж я заплатила б за чізбургер. Мабуть, це більше, ніж, я думала, вартую я сама».

Для Алана велика розкіш — це музика. У юні роки він був музикантом, але вже давно не дозволяв собі грати. Як і більшість митців, які зайшли у глухий кут, він страждав від двох смертельних хвороб: творчої анорексії і погордливого перфекціонізму. Для нього не існувало просто спроб. Він одразу хотів бути найкращим, і якщо йому це не вдавалося, то він вирішував навіть не наближатися до такої дорогої йому музики.

Остаточно заплутавшись, Алан так описав свій стан: «Я намагаюся грати, слухаю себе і розумію, що те, що я вмію, настільки далеко від того, що мені хотілося б уміти, що єдине, чого мені хочеться, це зіщулитися зі страху». (А потім більше ніколи не брати до рук музичний інструмент).

Працюючи над власним творчим відновленням, Алан почав з того, що дозволив собі розкіш — щотижня купувати нову платівку. Він перестав ставитися до музики як до роботи і знову почав сприймати її як розвагу. Він мав купувати найрізноманітніші дивні альбоми, а не лише зразки високого мистецтва. Забудьте про високі прагнення. Що вас інтригує і зацікавлює?

Алан почав своє дослідження. Він купував альбоми з церковною музикою, кантрі, барабанними ритмами індіанців. Через місяць він мимохідь купив набір барабанних паличок у магазині музичних інструментів. Він відклав їх і не брав до рук довго-довго…

Через три місяці Алан барабанив по керму свого велотренажера під рок-н-рольні ритми, які грали в його навушниках. Ще через два місяці він розчистив місце на горищі і придбав стару барабанну установку.

«Мені здавалося, дружина і донька будуть соромитися того, як недолуго я грав на барабанах, — пояснював він, розуміючи, що даремно перекладає вину на інших. — Щиро кажучи, це насправді мені було соромно, але тепер я граю для власного задоволення, і мені усе дужче починає подобатися те, що у мене виходить. Виявляється, у такого пристаркуватого барабанщика, як я, усе ще є порох у порохівницях».

Для Лори квитком у світ розкоші став дешевий набір акварельних фарб. Для Кейті — набір дорогих кольорових олівців, «які моя мама ніколи мені би не купила. Першого ж вечора я дозволила собі зробити два начерки і на одному зобразила себе в новому житті, до якого я прагну».

Багатьом творчим людям, які опинилися у глухому куті, доводиться докладати чимало зусиль, щоб хоча б уявити собі розкіш у своєму житті. Вони — немов Попелюшки цього світу. Зосереджуючи всю увагу на інших, ігноруючи власні потреби, їх часто лякає навіть сама думка про те, щоб хоча б один раз себе чимось побалувати.

«Не намагайся позбавитися від Попелюшки у собі, — радить моя подруга-письменниця. — Зосередься лише на тому, щоб подарувати собі кришталеву туфельку. Друга частина цієї казки просто чудова».

Говорячи про розкіш, я радше маю на увазі певний зсув у свідомості, ніж потік, хоча, усвідомлюючи і впускаючи у наше життя те, що здається нам розкішшю, ми і справді можемо викликати потужніший потік.

Творче життя вимагає розкоші особистого простору, навіть якщо все, що нам вдається виділити для себе — це одна книжкова полиця і підвіконня. (У моєму кабінеті підвіконня зайняте колекцією прес-пап’є і морських мушель). Пам’ятайте, що наш внутрішній митець — дитина, а діти люблять усе, про що можна сказати «моє». Моє крісло. Моя книжка. Моя подушка.

Називаючи усього декілька простих речей «особливими» і «своїми», ми можемо суттєво собі допомогти. У будь-якій крамничці можна знайти недорогу і красиву чашку з блюдцем, а у комісійних магазинах можна придбати унікальні фарфорові тарілки, завдяки яким звичайний перекус подарує вам більше естетичне задоволення.

Багато з того, чим ми займаємося у рамках творчого відновлення, може здаватися несерйозним. Але «несерйозність» — це засіб, який використовує той нудотний дорослий, який засів у нас, щоб змусити затихнути нашу творчу дитину. Остерігайтеся цього слова — «несерйозно», і нехай воно вас не відлякує. Так, творчі побачення — несерйозні, у тому і сенс.

Творчість складається з парадоксів: щоб серйозно творити мистецтво, потрібно серйозно дозволяти собі розважатися.

***

Мені більше до душі троянди на моєму столі, аніж діаманти на моїй шиї.

Емма Ґолдман

Щоденно досліджуйте Божу волю.

К. Ґ. Юнг

Людина живе справжнім життям, коли відбуваються маленькі зміни.

Лев Толстой