Крутість тобі личить: як перестати сумніватися в собі й почати жити на повну - Джен Сінсеро
Статистика каже, що лише п’яти відсоткам людей, які записалися кудись, подобається курс чи семінар і вони хоч якось використовують його надалі. І йдеться про надзвичайно дорогі заходи, а не лише, наприклад, про курс, як розпоряджатися грошима, який проводять у найближчому до твого дому коледжі. І це тому, що багато людей, які справді хочуть змін, готові вкладати в це час і гроші, але вони не готові до того, що їм доведеться докладати зусиль. І вони не роблять нічого, щоби це сталося. Тобто це означає, що вони не так уже й сильно цього хочуть, як кажуть.
«Я намагався» — це те саме, якби бідняк сказав: «Я їм усім показав, як це робиться».
Успішні люди знають, що мають докладати зусиль, якщо й надалі хочуть залишатися успішними. Вони не стоять на місці і не задовольняються тим, що здобули, а продовжують рухатися вперед через кожне нове випробування. М’яз, який має показати, на що вони здатні, такий самий, як і всі інші, тож його слід постійно використовувати, аби він не атрофувався. Якщо в тебе колись був раптовий успіх і ти почувався на коні, а потім раптом приземлився і чекаєш, коли ж тебе знову поглине потік захоплення, ти ризикуєш втратити свій натренований м’яз і повернутися до стану хирляка.
Продовжуй рухатися, розвиватися, продовжуй долати перешкоди й еволюціонувати. Коли ти досягаєш чогось на одному рівні, то переходиш на інший і робиш наступний крок угору. Коли ти розвиваєшся, ти вивчаєш щось нове, а це загалом означає, що тобі знову буде некомфортно. Адже якщо переходиш на інший рівень, на якому ніколи не був, ти опиняєшся перед новими випробуваннями. Будь готовим продовжувати рухатися через ці перешкоди, не зіщулюйся й не втікай у свою зону комфорту, бо вона від’єднує тебе успішного від тебе неуспішного.
Новий рівень, новий азарт
Усе життя — це або рух уперед і розвиток, або втеча назад і згасання. Якщо ти хочеш розвиватися, то маєш долати перешкоди, а не втікати від них. Перешкоди і випробування — це агенти зростання. Ніхто не може стати великим чи головним, якщо не зазирне труднощам у вічі. Народження людини тривале та болюче. Але це також велике диво. Якщо ти прагнеш нового життя, про яке ти говориш, то маєш працювати, а не лише вчитися, постійно його обговорювати чи бажати.
Нещодавно в мене був знак, який змусив мене прокинутися, і я хочу поділитися з тобою надіями, що надихнуть тебе взятися за роботу й не втрачати віри попри все. Зараз я фактично не живу ніде постійно, тобто можна сказати, що я живу скрізь. Я відірвалася від дому два роки тому й відтоді постійно вивчаю світ. Я завжди любила подорожувати, і все, що мені потрібно, аби провадити свій бізнес, — це комп’ютер, хороший інтернет, можливість відповідати на телефонні дзвінки і сандвіч. Тож я вирішила покласти всі свої речі на зберігання в комірку і вирушити в дорогу. Я розглядала це як шанс прожити своє життя на власний розсуд, стати професіоналом, пройти весь світ, дізнатися, скількома мовами я буду здатна сказати: «Чи не можете ви наглянути за моїми речами, поки я сходжу в туалет?»
Моя основна мета зараз — удосконалення вміння поступатися. Я хочу мати непохитну віру в те, чого я ще не бачила. Я хочу почуватися безпечно, довіряючи Всесвіту, який стає моєю другою природою, і просто стрибнути в порожнечу на кінчиках пальців і з пелюстками ромашок на шляху, граційно та легко. Особливо зараз, коли я подорожую світом, гордовито проповідуючи, як приймати рішення тут і нічого не робити там.
Я також дуже хотіла б отримати якісні результати своєї великої праці.
Поступка часто починає діяти саме тоді, коли мені потрібно вирішити, куди я поїду далі чи де ночуватиму, коли туди доберуся. І ось як я дію: з’єднуюся з потоком енергії і довіряюся Всесвіту, а він завжди приводить мене у правильний час у правильне місце, яке, і я дуже рада це повідомити, не може засмутити. Після того як я послухалася свого раптового дивного імпульсу відвідати Токіо (місто, до якого в мене був нульовий інтерес), я не тільки закохалася в нього, а й натрапила на ідеальні вмебльовані апартаменти для оренди, коли вирішила, що хочу тут трохи пожити. Так само раптово мені надійшло запрошення пожити в прекрасному готелі в іспанській провінції з моїми хорошими друзями, дуже неочікувано і без будь-яких прохань, коли я марно намагалася придумати, куди ж їхати далі. Я не припиняю шукати своє покликання знову й знову. І часом зовсім випадково, коли переходжу дорогу десь у віддаленому куточку світу, мені раптом допомагають. Так сталося на Балі, і це щоразу мене дивує і вражає. Ти теж зараз тут, у маленькому віддаленому рибацькому селі, одягнений у саронг[54] і з кучерявим волоссям, десь посеред невідомого місця в Індонезії?
Хоча туристичний агент, з яким я співпрацювала, довела, що вона найкраща і знає точно, що робить, я все-таки трохи нервувала через свою останню поїздку. Адже цього разу я попросила її: «Просто відправ мене кудись, де прохолодно і де зі мною трапиться щось чудове, розумієш? Дякую». Мені потрібно було приземлитися в правильному місці, щоби дописати цю книжку. У мене був тільки місяць до моменту, коли я мала надіслати її видавцю, а дописати ще залишалося, гм, чимало, тож я була трохи стривожена всіма тими «куди», «що» і «як». У той час я була в Токіо і планувала полетіти звідти в Лос-Анджелес, щоби зустрітися зі своїм клієнтом, а потім поїхати машиною на захід і вирішити питання про оренду казкового, повністю умебльованого й залитого сонцем будинку з неймовірним виглядом із вікна, де я змогла б легко зосередитися і плідно попрацювати. Я уявляла, що буду оточена природою, яка надихатиме мене на великі звершення, але й перебуватиму доволі близько до міста, де живуть мої друзі, щоби не почуватися самотньою, як часто трапляється з мандрівними письменниками, котрі, відтак, починають через це пиячити (я ж у такому випадку заглиблююся у всілякі провальні експерименти на кшталт обрізання волосся). Якби там іще були тварини, мені до компанії, то я була б на вершині блаженства, але цього ми не обговорювали.
Десь за два тижні до того, як я мала їхати, почала шукати в інтернеті будинки для оренди. Переглянула пропозиції в кожному штаті на захід від Колорадо, але все, що мені пасувало б, уже було зайняте. Я запитувала про житло всіх, кого знала чи не знала, розсилала електронні листи, писала повідомлення у «Фейсбуці», «Твіттері», відправляла повідомлення, але знову безрезультатно. Завжди залишався варіант із готелем, але я ж хотіла пожити в будинку і вже навіть почала панікувати через те, що зволікала до останнього моменту. У мене ж була важлива справа — моя книжка! Мені були потрібні натхнення і висока частота! Я хотіла підводити погляд від столу і милуватися горами, океаном чи пагорбами! Якщо ж нічого не знайду найближчим часом, то спостерігатиму крізь вікно спальні, у якій я виросла, як моя мама у своїх кімнатних капцях підмітає на подвір’ї доріжку.
Я вже навіть почала думати, що цього разу мені не пощастило. Замість того, щоби не втрачати віри у Всесвіт і радісно чекати на те, як з’явиться будинок