Небратнi - Максим Іванович Кідрук

аж ніяк не російський — сидів без хліба та води, його поступово заселяли росіяни. Щоб освоїти кримську землю та зробити її придатною для сільського господарства, Україні довелося побудувати Кримський канал від Дніпра, через кримські степи, до Сімферополя, Севастополя та курортних міст на південному березі півострова. Далі в Криму (як і на решті території України) більшовики зініціювали насильницьку русифікацію. І навіть це ще не все — Міністерство оборони СРСР відвело Крим під поселення морських офіцерів усіх флотів Радянського Союзу, що виходили на пенсію. За три-п’ять років до виходу на пенсію на Чорноморський флот переводили всіх бажаючих офіцерів, які після завершення служби осідали в Криму незалежно від того, в якій частині Радянського Союзу починали військову кар’єру. Зрештою Крим російським не став, хоча росіян у ньому відчутно побільшало.

Цікаво, що в аналогічний спосіб радянське керівництво намагалося приєднати Калінінградську область до Литовської РСР. Після закінчення війни й аж до 1980-х таких спроб було декілька. Однак на відміну від Верховної Ради УРСР, яка без нарікань прийняла «подарунок» Російської Федерації та навіть закріпила належність Криму та міста Севастополь у Конституції УРСР 1978 року, литовське керівництво вперто відмовлялося приєднувати до своєї країни заселену росіянами область. Далекоглядності литовців можна тільки позаздрити. Уявіть, що було б, якби Росії все ж удалося заштовхати Калінінградську область до складу Литовської РСР. Сучасна Литва мала б у своєму складі масивний баласт у вигляді щонайменше мільйона російськомовних громадян, які будь-якої миті могли взятися за зброю через те, що їм перехотілося чути поряд себе литовську мову або раптом закортіло до Росії.

Після розвалу СРСР до Криму почали активно повертатися його корінні жителі — татари, — виселені радянською владою у 1920–1940 роках. На Всеукраїнському референдумі 1991 року 54,19 % громадян, що проживали на території півострова, підтримали Акт проголошення незалежності України. У місті Севастополь частка тих, хто проголосував за незалежність, була ще більшою — 57,07 %. Попри це, відразу після здобуття Україною незалежності в Криму стали очевидними перші проросійські сепаратистські настрої. 5 травня 1992 року кримська влада зробила першу спробу відділитися від України шляхом ухвалення документа за назвою «Акт про проголошення державної незалежності Республіки Крим». 13 травня 1992 року цей акт було визнано Верховною Радою України як такий, що суперечить законам України, а 21 травня його скасовано й Верховною Радою Криму. Вдруге кримчани спробували відділитись 1994 року, в самісінький розпал боротьби за Чорноморських флот. Парламент Криму ухвалив постанову «Про відновлення конституційних основ державності Республіки Крим», що повертала в дію Конституцію Криму в редакції від 6 травня 1992 року, згідно з якою «республіка Крим входить у державу Україна та визначає з нею свої відносини на основі Договору й угод», а також «самостійно вступає у відносини з іншими державами й організаціями». Цю постанову Верховна Рада України скасувала 18 травня 1995 року.

4

Після перемоги Євромайдану відбувся новий вибух сепаратистських настроїв у Криму. 23 лютого 2014 року в Севастополі пройшов двадцятитисячний мітинг, на якому не було жодного українського прапора, лише російські триколори, Андріївські знамена та символіка Комуністичної партії України. Демонстранти тримали гасла «Путин — наш президент», «Россия, мы брошены, возьми нас обратно!» тощо. Учасники мітингу ухвалили рішення не перераховувати до Києва податків, а міським головою — без виборів, навіть без імітації голосування — проголосити громадянина Росії Олексія Чалого. Чалий відмовився визнавати нову владу в Києві. Пізніше він стане одним із тих, хто в Москві підпише договір про приєднання Криму та Севастополя до Російської Федерації.

Того ж дня РФ відкликала свого посла Михайла Зурабова з України «для консультацій».

25 лютого сепаратистські акції організували перед Кримським парламентом, після чого, власне, й розпочали вторгнення. Уночі проти 27 лютого 2014-го будівлі парламенту й уряду Автономної Республіки Крим захопили «невідомі» бойовики, вивісивши на дахах прапор РФ. Далі почалася «демократія по-російськи». Пізніше, виправдовуючись перед світовою спільнотою через анексію Кримського півострова, російське МЗС не раз наголошувало, що Росія не мала жодного стосунку до подій у Криму, що референдум, відділення від України та подальше приєднання Криму до РФ — це результат складних внутрішньополітичних, але цілком демократичних процесів, рушійною силою яких є так званий кримський народ. «Волевиявлення» кримського народу сталося якраз тоді — вночі з 26 на 27 лютого 2014-го. Удень 27 лютого в захопленій озброєними автоматичною зброєю та найновішими російськими гранатометами бойовиками будівлі Верховної Ради Криму, з піднятим над будинком прапором Росії, без посилання на жоден чинний нормативний акт України, без жодного документального чи візуального свідчення проведеного «голосування» було ухвалено рішення про референдум щодо статусу Криму, а також проголошено нового прем’єр-міністра республіки — Сергія Аксьонова. До лютого 2014-го Сергій Аксьонов (нар. 1972, молдаванин за походженням) — це маловідомий український політик, знаний вкрай обмеженою групкою людей у Криму, причому винятково через його українофобські заяви та кримінальне минуле. 22 грудня 2009-го, задовго до Євромайдану та початку російської агресії, на прес-конференції у Сімферополі тогочасний заступник голови Верховної Ради Автономної Республіки Крим Михайло Бахарєв оприлюднив інформацію про причетність у 1990-ті роки Сергія Аксьонова до організованого злочинного угруповання «Сейлем», у якому той фігурував під прізвиськом «Гоблін». Із 2008 року Аксьонов — член громадських організацій «Російська громада Криму» та «Громадянський актив Криму». 2009-го очолив Всекримський суспільно-політичний рух «Російська єдність». Попри те, що голосування за обрання Аксьонова головою уряду автономії проходило під дулами автоматів, Російські ЗМІ величали його «народним прем’єром». Це, як на мене, трохи дивно та надміру патетично, оскільки геть не збігається із результатами попередніх виборів до парламенту Криму (того самого парламенту, який «проголосував» за «народного прем’єра»), на яких партія Аксьонова «Російська єдність» набрала аж 4,02 % голосів, отримавши всього три депутатські крісла. Погодьтеся: 4,02 % — замало, щоб претендувати на звання «народного».

27 лютого невідомими у військовій формі без розпізнавальних знаків було захоплено аеропорт «Бельбек» у Севастополі, а також зупинено поромну переправу в Керчі.

1 березня 2014-го «народний прем’єр» Криму Сергій Аксьонов звернувся до Володимира Путіна з проханням «посприяти в забезпеченні миру та спокою» на території Автономної Республіки Крим. Того ж дня російський президент відправив до Ради Федерації запит на дозвіл ввести до Криму російські війська. Про те, як проходило голосування сенаторів, я написав у 5-му параграфі 2-го розділу.

Відразу після отримання дозволу від Ради Федерації російські війська розпочали неприховане блокування українських військових частин, транспортних магістралей та інших стратегічних об’єктів на території Криму. Частину завдань виконували переодягнені у форму українського загону спеціального призначення «Беркут» російські десантники 31-ї окремої десантно-штурмової