Чинність і дія кримінального закону в часі - Юрій Анатолійович Пономаренко

Більш спірним виявилося вирішення питання про час вчинення злочину співучасниками. Прибічники так званої акцесорної теорії співучасті вважають, що моментом вчинення злочину організатором, підбурювачем і пособником слід вважати “момент вчинення виконавцем суспільно небезпечного діяння, передбаченого Особливою частиною КК України”[366]. П.Ф. Тельнов на користь ідеї про єдиний час (як і місце) вчинення злочину співучасниками, якими є час і місце виконання об’єктивної сторони виконавцем, наводив той аргумент, що “фактичний вплив підбурювача, організатора та пособника не обмежується моментом і часом виконання їх функцій… Їх діяння чинять реальний вплив на весь процес спільного вчинення злочину і втілюються у діях виконавця”[367]. А як писав О.М. Медведєв, “при вирішенні цього питання слід виходити з того, що діяння, які розглядаються (діяння організатора, підбурювача та пособника злочину – Ю.П.) не мають власних санкцій і тягнуть покарання за тими ж статтями, що застосовуються … за дії виконавця злочину”[368]. Критикуючи такий підхід О.І. Бойцов та Б.В. Волженкін вказують, що “кожен зі співучасників виконує свій склад злочину, який характеризується своїми об’єктивними ознаками”. Тому вони пропонують вважати часом вчинення злочину співучасниками час безпосереднього вчинення ними власних дій, а не час вчинення злочину виконавцем[369]. Думку про те, що часом вчинення злочину організатором, підбурювачем та пособником є час безпосереднього вчинення ними своїх діянь, а не час вчинення діяння виконавцем, висловлювали й інші криміналісти[370]. Таку ж позицію зайняв і законодавець в окремих країнах. Наприклад, відповідно до частини 2 статті 2 КК Грузії “часом вчинення злочину визнається час, коли діяв чи повинен був діяти виконавець чи співучасник”[371]. Цю ж позицію займають і М.І. Блум[372], В.Ф. Щепельков[373] та А.Є. Якубов[374], які, проте, роблять застереження, що у разі, коли співучасник передбачав вчинення дій виконавця при новому законі, він підлягає відповідальності за новим законом.

Визначаючи момент вчинення триваючого і продовжуваного злочинів, криміналісти звичайно посилаються на відому постанову Пленуму Верховного Суду СРСР, який свого часу визначив, що “триваючий злочин починається з моменту вчинення злочинної дії (бездіяльність) і закінчується внаслідок дії самого винуватого, направленої на припинення злочину, або настання подій, що перешкоджають вчиненню злочину (наприклад, втручання органів влади)”. Початком продовжуваного злочину, як вважав Верховний Суд СРСР, “належить вважати вчинення першої дії з числа декількох тотожних дій, що складають один продовжуваний злочин а кінцем – момент вчинення останньої злочинної дії”[375]. Позицію Пленуму про те, що моментом вчинення і триваючого, і продовжуваного злочинів слід в обох випадках вважати момент закінчення протиправної поведінки особи, підтримали М.П. Журавльов[376], О.В. Журавльова