Чинність і дія кримінального закону в часі - Юрій Анатолійович Пономаренко

Поділ того чи іншого явища на види попередньо передбачає необхідність визначення критерію такої класифікації, який би став як запорукою повноти і точності такого поділу, так і показником його теоретичної і практичної значимості[320]. Щодо поділу на види дії кримінального закону в часі за такий критерій звичайно пропонується обирати час вчинення особою злочину. В залежності від цього і в науці кримінального права, і в загальній теорії права, часто робиться висновок про те, що існує три види дії закону в часі: негайна дія, зворотна дія та переживання (ультраактивність)[321].

Уявляється, що покладення часу вчинення злочину в основу поділу на види дії кримінального закону в часі є принципово правильним. При цьому воно, однак, потребує певного уточнення. На мій погляд, при виділення видів дії кримінального закону в часі має йтися не лише про час вчинення злочину, а про співвідношення часу вчинення злочину з моментом набуття кримінальним законом чинності. Такий висновок випливає з того, що вже потенційна дія кримінального закону залежить не лише від вчинення злочину, а й від чинності кримінального закону. Діяти може лише закон, який є чи був чинним, і, навпаки, закон, який не є і не був чинним, не має дії.

Питання про момент набуття чинності кримінальним законом було розглянуте у другому розділі цього дослідження. Що ж до проблеми визначення часу вчинення злочину, то вона, на мій погляд, потребує власного поглибленого розгляду як в силу значимості для виділення видів дії кримінального закону в часі, так і в силу відомої неоднозначності її вирішення в науці і в законодавстві. Справедливо підкреслюється, що питання про момент вчинення злочину, яке досить просто вирішується при так званому “одномоментному” його вчиненні, викликає складність в усіх випадках, коли між злочинним діянням та його результатом є розрив у часі; коли є розрив у часі між складовими частинами злочинного діяння; коли співучасники одного злочину діють у різний час; коли, нарешті, вчинюється триваючий чи продовжуваний злочин[322]. У літературі пропонувалися різні, часто діаметрально протилежні варіанти вирішення питання про час вчинення злочину в кожній зі згаданих проблемних ситуацій.

Так, щодо часу вчинення злочину, суспільно небезпечні наслідки якого віддалені у часі від суспільно небезпечного діяння, значна кількість криміналістів дотримується позиції, відповідно до якої ним має вважатися час вчинення суспільно-небезпечного діяння, незалежно від часу настання його суспільно небезпечних наслідків[323]. Аргументами прибічників цієї позиції на її користь є, по-перше, розуміння злочину саме як суспільно небезпечного діяння (дії або бездіяльності), що посягає на певні соціальні цінності[324]; по-друге, неможливість у значній кількості випадків передбачення суб’єктом, який вчинив суспільно небезпечне діяння, як часу настання його суспільно небезпечних наслідків[325], так і закону, який може бути чинним на той момент[326]; по-третє, те, що суб’єктивне ставлення винного до своїх вчинків пов’язане із законом, який існував на момент вчинення дії (бездіяльності)[327]; нарешті ще й те, що суб’єкт діяння хоч завжди і зберігає контроль над своєю поведінкою, проте не завжди може змінити наслідки, що відносяться до сфери зовнішнього світу[328], а також вплинути на розвиток причинного зв’язку[329].

Такий підхід знайшов широку підтримку і в законодавстві багатьох сучасних країн, у тому числі й у КК України 2001 року. Відповідно до частини 3 статті 4 КК України “часом вчинення злочину визнається час вчинення особою передбаченої законом про кримінальну відповідальність дії або бездіяльності”. Аналогічні положення містяться і в кримінальних законах багатьох іноземних держав. Так, зокрема, згідно частини 2 статті 9