Фрікономіка. Зворотний бік усього на світі - Стівен Девід Левітт
Хвилинку, скажете ви. А що з того, що експерти та маркетологи маніпулюють батьками? Хіба нам не варто вітати кожне зусилля, хоч яким би маніпулятивним воно було, спрямоване на те, щоби посилити безпеку хоча б одної дитини? Чи в батьків і без того мало турбот? Вони ж відповідальні за одне з найдивовижніших та найважливіших у світі завдань — формування характеру дитини. Хіба ж ні?
Нещодавно найрадикальнішу зміну в узвичаєних поглядах на виховання спровокувало одне просте запитання: а наскільки важливу роль відіграють батьки насправді?111
Звичайно ж, важливу, коли йдеться про поганих батьків. Як продемонстрував нам зв’язок між абортами й злочинністю, небажані діти, на яких припадає непропорційно велика частка недбалості й знущань, мають гірші перспективи, ніж діти, чию появу батьки зустріли з великим ентузіазмом і радістю. Але чи справді багато здатні зробити ці мотивовані батьки заради своїх дітей?
Це запитання являє собою свого роду крещендо, у якому відобразилися численні дослідження, здійснені протягом десятиріч. Автори низки досліджень, включно з вивченням двійнят, розлучених при народженні, уже дійшли висновку, що одні лише гени визначають близько 50 % особистості й здібностей тієї чи іншої дитини.
Тож коли за одну половину дитячої долі відповідає природа, то чим же визначається друга половина? Безперечно, вона визначається батьківським вихованням: адаптованими для дітей записами музики Моцарта, церковними службами, відвідуванням музеїв, уроками французької мови, умовляннями, обніманнями й покараннями, які разом і формують акт виховання. Але як же тоді пояснити ще одне відоме дослідження — Колорадський проект усиновлення, який відстежував життя 245 усиновлених немовлят і не виявив буквально жодного зв’язку між рисами характеру дітей та їхніх прийомних батьків? А також інші дослідження, які продемонстрували, що формування характеру дитини мало залежало від того, чи водили її до дитсадка, чи росла вона в повній сім’ї, чи працювала її мама, чи мала дитина вітчима або мачуху.
Такі розбіжності між природою і вихованням стали темою книжки раніше маловідомої авторки посібників на ім’я Джудіт Річ Гарріс. Книжка «The Nurture Assumption» вийшла друком у 1998 році і практично атакувала одержимих батьків і їхній стиль виховання; вона виявилася настільки провокативною, що потребувала двох підзаголовків: «Чому діти стають такими, якими вони є» та «Батьки важать менше, а однолітки — більше, ніж ви вважаєте». Гарріс стверджувала, хоча й ненав’язливо, що батьки помиляються, гадаючи, що справляють сильний вплив на формування особистості своєї дитини. Це переконання, на її думку, є просто «культурно обумовленим міфом». Авторка стверджувала також, що нібито всеохопний вплив батьків нівелюється на низовому рівні ефектом тиску, який справляють на дітей їхні однолітки112, тупою й безцеремонною силою, яку до них щодня застосовують приятелі та однокласники.
Оригінальність погляду Джудіт Гарріс, що справив ефект вибуху бомби — так, вона вже встигла стати бабусею, це вже не абищо, але не мала диплома про вищу освіту й не працювала в жодній науковій установі, — спричинила як здивування, так і засмучення. «Людям можна пробачити, що вони кажуть: “Ще один знавець заявився!”, — писав один оглядач. — Спочатку нам втовкмачують, що головне — це емоційний зв’язок між матір’ю та дитиною, потім заперечують: ні, найголовніше — це черговість народження. Е, ні, стривайте, стимуляція — ось що насправді має визначальне значення! Перші п’ять років життя є найважливішими; та ні — перші три роки; та що ви кажете — найбільше важить саме перший рік! Усе це — дурниці, забудьте про них, усе визначається генетикою!»
Але гіпотезу Джудіт Гарріс підтримала ціла низка авторитетів у цій галузі. Серед них виявився Стівен Пінкер, когнітивний психолог, відомий автор, який у своїй книжці «Blank Slate» назвав погляди Гарріс «запаморочливими» (у хорошому сенсі слова)113. «На традиційних сеансах психотерапії пацієнти протягом п’ятдесяти хвилин лише те й роблять, що розповідають про свої дитячі негаразди й конфлікти, і вчаться, як треба звинувачувати у своїх нещастях батьків, бо вони, бач, погано до них ставилися, — писав Пінкер. — Численні біографи порпаються у дитинстві героїв своїх досліджень, вишукуючи коріння їхніх дорослих трагедій та тріумфів. “Експерти з виховання” змушують матерів почуватися справжнісінькими потворами через те, що вони стиха вислизнули з дому на роботу або не прочитали дитині на ніч казочку. Усі ці глибоко вкорінені переконання слід переглянути».
Чи не слід? Батьки й виховання просто не можуть не мати великого значення, кажете ви собі. Крім того, коли друзі-однолітки справляють такий великий вплив на дитину, то хіба ж не батьки відіграють основну роль у виборі друзів для неї? Хіба не через це батьків так глибоко турбує проблема «правильного» мікрорайону, «правильної» школи та «правильного» кола друзів?
А проте ж, питання реального впливу батьків є дуже хорошим. А ще це питання є дуже складним. Визначаючи батьківський вплив, який аспект життя дитини ми оцінюємо: її особистість? Оцінки, які вона отримує у школі? Її поведінку з погляду моралі? Її творчі здібності? Її зарплату у дорослому віці? І яку значущість нам слід надати кожному з численних чинників, що впливають на те, якою дитина виросте: спадковості, родинному середовищу, соціально-економічному рівню, шкільному вихованню, дискримінації, щасливій випадковості, хворобі тощо?
Заради переконливішої аргументації візьмімо історію двох хлопців — білого і чорного.
Білий хлопчик зростає в передмісті Чикаго в родині батьків, які читають багато книжок і беруть активну участь у шкільній реформі. Його батько має пристойну роботу на фабриці й часто бере хлопця із собою на прогулянки парком чи лісом. Його мати — домогосподарка, яка врешті-решт поновлює своє навчання в університеті й отримує диплом про вищу освіту. Хлопець щасливий, і він добре навчається у школі. Його вчителі вважають, що з хлопця може вирости справжній математичний геній. Батьки заохочують його до навчання й страшенно тішаться з того, що їхній син «перестрибнув» через клас. У цього хлопця є пречудовий молодший брат, який також є надзвичайно обдарованим. Ця родина
