Фрікономіка. Зворотний бік усього на світі - Стівен Девід Левітт

За допомогою принципу «контролю» Сендмена можна також пояснити, чому багато людей більше бояться літати літаком, ніж їздити автомобілем. Вони думають так: оскільки я контролюю авто, моя безпека залежить від мене; оскільки контролю над літаком я не маю, то я залежу від милості великої кількості зовнішніх чинників.

То чого ж ми насправді боїмося більше — літати чи керувати авто? Спершу цілком слушно було б поставити простіше запитання: а чого ми боїмося конкретно? Імовірно, смерті. Але цей страх потрібно конкретизувати. Ясна річ, усі ми знаємо, що неодмінно помремо, і час від часу щодо цього у нас виникають тривожні думки. Але якщо вам скажуть, що ймовірність померти наступного року становить 10 %, ви занепокоїтеся значно більше і, можливо, навіть вирішите змінити свій стиль життя. А коли вам скажуть, що ймовірність смерті протягом наступної хвилини є десятивідсотковою, то вас охопить панічний страх. Отже, рушієм страху є можливість неминучої швидкої смерті, і це означає, що найреалістичніший спосіб раціоналізувати страх смерті — це думати про неї як про чинник, який може спрацювати щогодини.

Якщо ви збираєтеся вирушити в подорож і маєте вибір — поїхати авто чи полетіти літаком, ви, можливо, порівняєте, скільки людей щогодини гине на дорогах і під час польоту. Правдою є те, що значно більше людей у Сполучених Штатах гине щороку в автокатастрофах (приблизно сорок тисяч), ніж у катастрофах авіаційних (менше тисячі). Але правдою є також і те, що більшість людей значно більше часу проводять в автомобілях, аніж у літаках. (Щороку більше людей гине в кораблетрощах, аніж в авіакатастрофах; як ми вже пересвідчилися щодо смертей у басейнах порівняно з випадковими смертями від вогнепальної зброї, вода буває значно небезпечнішою, ніж багато хто вважає). Проте кількість смертей на годину в автомобільних аваріях та в авіаційних катастрофах є приблизно рівною. Ці два засоби пересування з однаковою ймовірністю (або радше малоймовірністю) здатні призвести до загибелі.

Але страх буяє саме в теперішньому часі. Тому експерти й покладаються на нього; у світі, що стає дедалі нетерплячішим до тривалих процесів, страх перетворюється на потужний короткочасний чинник. Уявіть, що ви — державний службовець, чий обов’язок полягає в тому, щоби знайти кошти для боротьби з двома добре відомими смертельними чинниками: терористичними актами й серцевими хворобами. Як ви гадаєте, для боротьби з яким із них члени Конгресу охочіше виділять необхідні кошти? Імовірність того, що хтось стане жертвою терористів, є значно меншою, ніж імовірність, що та сама жертва закупорить свої артерії жирною їжею й помре від серцевого нападу. Але терористичні напади трапляються тепер, тоді як серцевий напад — це якась віддалена в часі катастрофа. Терористичні акти лежать поза межами нашого контролю, а картопля фрі — ось вона, під рукою. Не менш важливим, ніж елемент контролю, є те, що Пітер Сендмен називає чинником страху. Смерть від терористичної атаки (або від коров’ячого сказу) вважається неймовірно жахливою, тоді як смерть від серцевої хвороби такою чомусь не вважається.

Сендмен — експерт, який досліджує обидва аспекти проблеми. Одного дня він може допомогти групі захисників довкілля надати розголосу тій чи іншій небезпеці для здоров’я громадян. А наступного дня його клієнтом може стати директор мережі ресторанів швидкого харчування, зайнятий подоланням спалаху захворювань, спричинених кишковою паличкою. Свої фахові знання Сендмен звів до простого й зручного рівняння: ризик = небезпека + громадське обурення. Для директора мережі закладів харчування, де клієнтам трапилися гамбургери з несвіжим м’ясом, Сендмен працює над «зменшенням громадського обурення»; а для захисників довкілля він працює над «збільшенням громадського обурення».

Зважте на те, що Сендмен працює з «обуренням», а не з самою небезпекою. Він визнає той факт, що в його формулі ризику обурення й небезпека мають різну вагу. «Коли рівень небезпеки високий, а рівень обурення низький, то люди схильні реагувати мляво, — зазначає він. — Та коли рівень небезпеки низький, а рівень обурення високий, люди реагують надмірно бурхливо».

То чому ж плавальний басейн лякає менше, аніж рушниця чи пістолет? Сама думка про те, що дитині прострелять груди з рушниці, є моторошною, драматичною та жахливою — словом, обурливою. Зате басейни на обурення не надихають. Частково це пояснюється чинником звичності. Так само як люди звикли багато часу проводити в авто, а не в літаку, переважна більшість нас має більше досвіду плавання в басейні, ніж стрільби з рушниці чи пістолета. Але дитині потрібно всього-на-всього півхвилини, щоби потонути, і це часто відбувається безшумно. Дитина може потонути у водоймі лишень кілька десятків сантиметрів завглибшки. Тому заходи для запобігання нещасному випадку є простими: пильний батько чи мати поруч із дитиною, огорожа довкола басейну, замкнені двері, що ведуть до заднього двору, щоб кількарічне дитинча не могло прослизнути туди непоміченим.

Якби всі батьки дотримувалися цих простих пересторог, то щороку можна було б урятувати життя приблизно чотирьох сотень малюків. Ця цифра значно перевищила б кількість життів, урятованих за допомогою двох найбільш рекламованих винаходів нинішнього часу: безпечних дитячих колисок і автокрісел. Статистичні дані свідчать, що з цих автомобільних сидінь є певна користь, принаймні суто номінальна. Безсумнівно, що дитині безпечніше сидіти позаду, аніж на руках у дорослого на передньому місці, яке в разі автокатастрофи фактично розчавиться. Але тут безпека гарантується завдяки тому, що дитині не дозволяють сидіти спереду, а не тому, що її прикріплюють ременями до автокрісла вартістю 200 доларів. І все ж таки багато батьків настільки перебільшують користь таких сидінь, що вирушають до місцевого відділку поліції, щоби встановити це крісло «як слід». Звичайно, це — жест турботи, але це є також проявом того, що можна було б назвати надмірною турботою. (Батьки, які надміру опікають дітей, свідомі і зазвичай пишаються цим; батьки, які надмірної опіки не виявляють, знають про нав’язливих батьків і, як правило, насміхаються з них).

Більшість інновацій у царині дитячої безпеки пов’язані із супермодною новинкою — продуктом, який щойно з’явився на ринку і, звісно, потребує реклами. (Щороку продається близько п’яти мільйонів дитячих автокрісел). Такі вироби часто являють собою реакцію на якийсь страх, що наростає, і в якому, як сказав би Пітер Сендмен, чинник обурення переважає чинник небезпеки. Порівняймо ті чотириста життів, які можна врятувати завдяки низці запобіжних заходів у будинках