Дивовижні пригоди всередині тіла. Велика подорож від голови до п'ят - Гевін Френсіс
– Вітаю, отче! – сказав я священику, коли він проходив повз мене до виходу.
– Вітаю, лікарю! – сказав він, постукав мене по плечі і мимохідь по-діловому усміхнувся. – Ви робите хорошу справу.
Перш ніж я встиг відповісти: «Ви теж», він пішов.
Я зайшов у кімнату. Місіс Стеффорд відкрила очі; я взяв її за руку і подумав про те, чи пам’ятає вона мене.
– Ми з вами раніше вже зустрічались, – сказав я, – я лікар.
Вона щось пробурмотіла, показуючи, що розуміє мене, заплющила очі й поклала голову на подушку. Цього разу її пульс був частішим, а кров’яний тиск мені взагалі не вдалось виявити. Її руки й ноги були настільки ж холодними, як і минулого разу.
– Вона каже, що їй холодно, – повідомила її донька, зайшовши в мене за спиною з вітальні. – Ми ввімкнули електричне одіяло, але…
Я знову розв’язав її халат і почав обережно тиснути на живіт. Вона тихо застогнала, і я дістав ще одну пробірку з морфіном і вколов його в шкіру живота.
– Вам часто доводилось змінювати їй прокладки? – запитав я у доньки, дивлячись через плече.
– Так, двічі після вашого приїзду. Але, можливо, кровотеча сповільнюється.
Я відтягнув резинку на її штанях і подивився на згустки крові, що виходили з неї, наче п’явки.
– Я повернусь зранку перед закінченням зміни, – сказав я. – Спробуйте трохи поспати.
Коли я знову приїхав у будинок Стеффордів, була майже восьма. Сміття вже вивозили, дощ потроху слабшав. Двері відчинили не відразу.
– Вона все ще дихає, – відразу ж повідомила мені її донька і відійшла вбік, щоб впустити мене.
– Але ледь-ледь, – додала онука. Вона сиділа, спершись об стінку крісла, і погладжувала напружену, набряклу шкіру на животі. – Відколи ви пішли, вона нічого не казала.
Її син спав на дивані, похропуючи. Його капці були охайно складені біля попільнички у формі пекінеса. Телевізор все ще був увімкненим, але без звуку. Я втретє за день прочинив двері в кімнату. Її обличчя здавалось ще більш безбарвним, незважаючи на те що крізь вікно кімната наповнювалась денним світлом.
– Кровотеча зупинилась? – запитав я. – Тобто чи багато прокладок вам довелось змінити?
– Одну відтоді, як ви пішли, – відповіла її внучка. – Більше не було потреби. Це хороший знак?
– Іноді, – відповів я.
Її пульс був ще слабшим – мені ледве вдалось його знайти. Її дихання було глибоким і уривчастим, із зітханнями. Її очі були привідкриті, а в кутиках рота слина утворила сірі кірки. Зморшки здавались менш глибокими, а обличчя пожовкло і з воскового стало кольору старого пергаменту. Коли я тримав її руку в зап’ясті, намагаючись знайти пульс, вона протяжно й хрипко видихнула, а потім змовкла. На якусь мить я завмер, щоб проявити повагу, а потім подивився на годинник на руці і засік час. Минула одна хвилина, потім друга.
– Це кінець, так? – запитала донька.
– Так, – відповів я, – вона померла.
Після цих слів вона беззвучно заплакала – її плач виявлявся лише в здриганні плечей і в тому, як вона хиталась у кріслі. Її донька обняла її за плечі й пригорнула до себе.
16. Плацента: з’їсти, спалити, закопати під деревом
Стає зрозумілою сила звичаю, і тому Піндар, на мою думку, слушно називав його «королем над усім».
Геродот, «Історія»
На перший погляд, здається, що пуповина має морське походження: вона матова і еластична, схожа на щупальця медузи або на ніжки водоростей. Її контури закручені в потрійній спіралі кровоносних судин – дві артерії обвивають вену. Ці пурпурові судини переплітаються в желе сіруватого кольору, утвореному з речовини, яка трапляється лише в одному місці людського тіла – у водянистій волозі ока. На вигляд пуповина м’яка й делікатна, але це враження оманливе: протягом дев’яти місяців вона підтримує в дитині життя.
Дівчинка зі зморщеним обличчям і стиснутими в кулачки руками, якій я щойно допоміг народитись, почала плакати. Я витер її рушником і якусь мить потримав нижче рівня стегон її матері. Плацента все ще була в її тазі – я хотів, щоб у ці перші хвилини кров із неї потрапила на тіло дитини. Я знову приклав палець до пуповини, відчуваючи крізь неї удари маленького серця дівчинки – вони нагадували метелика, який потрапив у пастку.
– Усе нормально? – запитав батько.
Він мав приголомшений вигляд через брак сну і муки, крізь які щойно в нього на очах пройшла його дружина.
– Так, – сказав я, – усе добре.
Поки я дивився на дівчинку, тримаючи пальці на пуповині, пульс у ній почав слабшати, а потім зник – це реакція на холодне повітря і на збільшення рівня кисню в крові після того, як дитина почала дихати самостійно. В її печінці і навколо серця інші кровоносні судини синхронно закривались. Це «шунти», які доправляли кров у печінку і в серце, поки дитина перебувала в утробі. Одночасно відкривались інші судини, покликані доправляти і виводити кров з легень – завдяки їм кров наповнювалась киснем і набувала червоного кольору. Отвір в її серці, необхідний для кровообігу під час перебування в утробі, закривався. Її пуповинні артерії теж закривались, звужуючись від початку глибоко в тазі і до пуповини. Завдяки цій низці змін її обличчя із синювато-воскового стало рожевим. Лише після того, як пульсації в пуповині припинились, я наклав на неї пластиковий затискач.
Акушерка передала мені ножиці, шорсткі і притуплені від частої стерилізації, і я вкотре був вражений тим, наскільки важко перерізати цю на перший погляд крихку матерію. Мені доводилось робити в ній зазубрини, наче це був трос. Під час пологів матір стояла навколішки, але, коли я передав їй дитину, вона лягла на спину і приклала її до грудей, відкривши рота від здивування. Поки матір, батько і дитина розчинились у своєму спільному світі, я і акушерка опікувались побутовими справами. На цьому наша робота не завершувалась.
Багато кого «третя стадія пологів» застає зненацька, так наче після народження дитини виставу завершено. Але гормональна буря і хімічні процеси в організмі зміщували плаценту зі слизової оболонки матки.
