Проект «Україна». Австрійська Галичина - Микола Романович Литвин

слідства у справі вбитих австрійськими військами українських громадян, а також звільнення ув’язнених у Талергофі; коли ж засудили до смерті провідних русофільських діячів Д. Маркова, В. Куриловича, К. Черлюнчакевича, до австрійської влади було подане прохання про їхнє помилування. Незважаючи на це, русофіли ще довго звинувачували в усьому українофілів. Таке трактування ситуації посилювалося ще й тим, що русофілами проігнорували як політичною силою під час утворення УНР і ЗУНР (до керівництва ЗУНР, наприклад, увійшли всі колишні українські посли в парламенті та сеймі, крім русофільських діячів — В. Куриловича, Д. Маркова та К. Сеника).

Під час Першої світової війни, з приходом російських військ обидві групи русофілів одностайно підтримали окупаційну владу. Вони надавали росіянам церкви своїх товариств (Успенську та Преображенську) для православних богослужінь, організовували курси російської мови та ін.

Русофільство як суспільна течія зародилось у 50-х роках ХІХ ст., коли розвіялися сподівання на допомогу з боку уряду. Відчуваючи слабкість свого становища, представники цієї течії звернули свої погляди на Росію, яка вабила спільним історичним минулим, подібністю мови та збереженою державною незалежністю. Діяльність русофільських товариств, котрі видавали свої твори церковнослов’янською, а згодом мовою, наближеною до російської, була протидією процесам полонізації. До 1860-х рр. русофіли (старорусини) залишалися єдиною суспільно-політичною силою, що захищала права галицьких українців перед владою та вела провід у їхньому культурно-політичному житті.

У 60-х рр. ХІХ ст., коли виникла українофільська течія, котра заявила про права галичан (як складової малоруського народу) на самостійне існування, почалося протистояння між обома групами. Радикалізація русофільського руху, намагання запровадити російську мову, пропаганда православ’я поступово призвели до втрати популярності ідей русофільства серед галицьких українців.

Протягом усієї другої половини ХІХ ст. русофіли намагалися знайти порозуміння з українофілами, усвідомлюючи необхідність сконсолідованості з ними для майбутнього. При цьому вони, однак, не хотіли поступатися своїми ідеологічними переконаннями, на правах «старших» очікуючи, що згодом «молоді» (українофіли) таки приймуть їхні позиції. Русофіли так і не зрозуміли, що їхні опоненти зробили свій вибір на користь модерної української нації.

Про спільність походження русофілів і народовців свідчить їхня символіка, що відзначалася однаковою синьо-жовтою колористикою та подібними геральдичними знаками. Засноване 1874 р. Товариство ім. М. Качковського своїм символом обрало синьо-жовтий стяг із зображенням лева. Після його відхилення намісництвом (у 1892 р.) як політичного, товариство користувалося хоругвою, на якій бачимо святих Кирила й Мефодія, Ольгу та Володимира. На печатках «Народного дому» було викарбувано лева, що спирався на скелю на синьому тлі. Такий самий знак обрала Головна руська рада, лев фігурував і на прапорі української національної гвардії 1848 р. «Народний дім» використовував цей символ до 1939 р. Створена в 1848 р. «Галицько-руська матиця», за аналогією з іншими слов’янськими товариствами, на печатці зображала Святого Духа як просвітителя людського розуму і серця. Написання «руска» в її самоназві («Галицко-Руска Матица») з однією буквою «с» збереглося до ХХ ст. Тим часом русофіли подавали це слово через подвійне «с», що вказує на несформованість єдиного погляду на правопис.

Початок ХХ ст., для якого характерним було поширення ідей радикалізму та соціалізму, котрими зазвичай захоплювалося молодше покоління, ознаменувався розколом русофільства. Події Першої світової війни, репресії австрійської влади проти русофілів та місцевого населення, котре нерідко не мало жодного зв’язку з русофільством, змусили українофілів стати на захист своїх політичних опонентів, проте ці заходи виявилися малоефективними. Лояльність русофілів до російської окупаційної адміністрації в роки Першої світової ще більше послабила їхні позиції серед простого люду.

Незважаючи на це, русофільство як суспільно-політична течія існувало й у ХХ ст., підтримуване і частиною населення, і Польською державою, яка використовувала його для боротьби з українським національним рухом.

Ірина Орлевич

© І. Орлевич, 2016

Через просвіту до модерної нації: Товариство «Просвіта» та польські просвітні організації Галичини

Роль «Просвіти» у національно-культурному пробудженні українців загальновідома — і не тільки в Галичині, а й на обох берегах Дніпра. Відомими просвітянами були наддніпрянці Борис Грінченко, Михайло Коцюбинський, Іван Липа та багато інших.

Зрозуміло, що через царську деспотію (заборони мови, цензурні утиски) «Просвіта» у Великій Україні не могла так повсюдно розвинути свою діяльність, як у Галичині під скіпетром Габсбурзької династії.

Галицькі русини, а це — селяни, греко-католицьке духовенство, інтелігенція, — почали активніше проявляти свою національну гідність щойно після конституційних реформ 60-х рр. ХІХ ст., під впливом обставин та волею долі пройшли складну й багатовимірну еволюцію — від злиденних, безправних, малоосвічених, дезорієнтованих в життєвих обставинах, кріпаків (до 1848 р.), до наділених політичними правами громадян, які своїм виборчим голосом могли впливати на політику імперії та коронного краю (після 1860 р.). Отримана свобода, декларовані права не гарантували поліпшення життя галичан. Зміна зовнішніх умов при збереженні панщизняної ментальності дали, почасти, негативний результат. Селянин, позбувшись всевладдя дідича, але навчений його багаторічною пропінаційною «опікою», вчащаючи до корчми, занехаював своє господарство, почав його втрачати. Це означало, що отримані права й свободи ще потрібно було навчитися використовувати з користю для себе.

Велику надію покладали на освіту народу, яка, за уявленнями тогочасної еліти всіх напрямків, мала «просвітити» розум тогочасних русинів/українців й забезпечити їхній поступ. Цю функцію здійснювали школи з руською мовою викладання, громадські організації, що мали займатися освітою дорослих. Однак їхніх зусиль було недостатньо, а почасти вони відігравали протилежну від очікуваної функцію. Шкільне навчання велося нерідко малозрозумілою й маловживаною церковнослов’янською мовою, яка не була придатною до повсякденного прагматичного вжитку. Світської літератури (белетристики, наукових (для еліти), науково-популярних (для народу), практичних порад, за невеликим винятком, майже не існувало.