Третя світова: Битва за Україну - Юрій Георгійович Фельштинський

мали ввійти представники Партії регіонів, соціалістів, «Нашої України» та комуністів, Партія регіонів погодилася не протистояти задекларованому курсу на європейську інтеграцію та можливому вступу України до НАТО, однак не планувала стати апологетом даної політики. В суспільній свідомості вкорінилася думка, що Ющенко зобов’язався підписати «Універсал» з Партією регіонів через обставини, що склалися. А саме — вихід СПУ з «помаранчевої коаліції» та перехід Олександра Мороза на бік регіоналів та комуністів. У грудні 2010 року на сайті WikiLeaks опубліковали таємні доповіді посла США в Україні. У них говорилося про те, що 22 березня 2006 року, тобто за чотири дні до голосування на парламентських виборах-2006, міністр оборони України Анатолій Гриценко, який входив до близького оточення Ющенка, зустрівся з послом США для важливої розмови. Гриценко повідомив послу, що провів переговори з Ахметовим (якого посол назвав «хрещеним батьком Партії регіонів» щодо відношення Партії регіонів до НАТО. На думку Гриценка (в чому міністр оборони наполегливо переконував посла), коаліція «Нашої України» та Партії регіонів «цілком реальна». У випадку її створення ПР не схилятиме президента переглянути його плани щодо входження України до НАТО (за умови, що міністром оборони України залишиться Гриценко).

Ющенку не вдалося домовитися з лідерами «антикризової коаліції» про створення широкої парламентської коаліції. Під час формування уряду цей процес затягнувся на чотири з половиною місяці. Однак йому вдалося домовитись про входження до уряду Януковича восьми міністрів від БЮТ та «Нашої України», зокрема Гриценка як міністра оборони і Тарасюка як міністра закордонних справ. Міністром внутрішніх справ став Юрій Луценко. Всі троє дотримувалися прозахідної орієнтації. Однак робота такого уряду не кипіла, оскільки більшість міністрів розходилися в поглядах з прем'єр-міністром Януковичем. Так, під час свого візиту в Брюссель у вересні 2006 року Янукович заявив, що «Україна не готова до вступу в ЄС та НАТО», мотивуючи це відсутністю політичного та громадянського консенсусу в суспільстві. На думку Януковича, тільки всенародний референдум міг би вирішити питання про те, потрібно Україні рухатися в бік євроатлантичної інтеграції чи ні. І хоча теоретично нічого неправильного в такому формулюванні не було, в контексті української політики заява Януковича означала цілковиту та різку зміну всієї попередньої української політики, спрямованої на європейську інтеграцію. Не дивно, що Ющенко та його прихильники назвали позицію Януковича «зрадою національних інтересів України», тим паче, що з Брюсселя прем'єр-міністр здійснив незапланований візит до Москви, де зустрівся з Путіним та Медведєвим для обговорення загального розширення українсько-російського співробітництва у сфері економіки й домовився про зниження ціни на російський газ для України до 95 доларів за тисячу кубометрів — винагорода Україні за зміну проєвропейського політичного курсу на проросійський.

У жовтні 2006 року фракція «Наша Україна» заявила про вихід з парламентської коаліції та перехід в опозицію до уряду Януковича. З «антикризової коаліції» фракція відкликала і своїх міністрів. В країні розпочалася нова політична криза, що тривала впродовж 2007 року. Залишившись в уряді «за квотою президента», міністри оборони та міністерства закордонних справ заявили, що продовжать орієнтацію на Європу в рамках програми «НАТО — Україна» та підготовки фундаменту для асоційованого членства України в Євросоюзі. Тоді Янукович вимагав їх відставки, і 1 грудня 2006 року домігся парламентського рішення про звільнення опозиційних до нього міністрів із займаних посад. У відповідь президент Ющенко відмовився підписувати указ про їх звільнення. У державі розпочалася повномасштабна політична криза.

Політична криза 2007 року

Основними передумовами даної кризи стала боротьба прем’єр-міністра Віктора Януковича за розширення своїх повноважень та їх обмеження у діючого президента Віктора Ющенка. Не дивлячись на те, що президент не визнавав правомірними рішення парламенту про відставку міністрів закордонних справ та оборони, Янукович продовжував наполягати на своєму праві призначати та звільняти міністрів. За його ініціативою у січні 2007 року парламент прийняв, не зважаючи на вето президента, «Закон про Кабінет Міністрів», що обмежував повноваження президента. Янукович намагався також розширити коаліцію, яка його підтримала, до 300 депутатів, з допомогою перебіжчиків від БЮТ та «Нашої України», намагаючись у такий спосіб подолати вето президента та отримати можливість вносити зміни до Конституції України. Криза досягнула кульмінації, коли 2 квітня 2007 року Ющенко видав указ про дострокове припинення повноважень Верховної Ради та призначив вибори на 25 травня. Правляча коаліція, зрозуміло, з цим не погодилася, відмовившись виділити кошти на проведення дострокових виборів та почала організовувати численні протести у столиці. Оскільки опорою Януковича був Донбас, в столицю на мітинги за грошову винагороду звідти стали звозити шахтарів. Ці організовані Януковичем мітинги так і називали: «привозні мітинги».

Правляча коаліція оскаржила правомірність указу президента про розпуск парламенту в Конституційному Суді. Суд намагався уникнути остаточного й однозначного рішення, не бажаючи втягуватись в «розборки» Ющенка та Януковича. Зі свого боку опозиція також закликала своїх прихильників до протестів. Розпочалося чергове протистояння, з певною періодичністю мітинги тривали аж до зими 2007 року.

У політичні сутички втягнули внутрішні війська МВС та спецзагони, які блокували ті чи інші урядові установи. Міністр оборони Гриценко заявив, що виконуватиме накази головнокомандуючого країни Ющенка (а не прем'єр-міністра Януковича). Виникла загроза залучення в конфлікт збройних сил, однак спроби зосередити їх у столиці успіху не мали. Міністр залізничного транспорту відмовився перевозити збройні військові частини до столиці. Почалася кадрова чехарда в силових структурах, в результаті президент Ющенко звільнив голову Конституційного Суду й низку суддів (за «президентською квотою»), а також генерального прокурора України, які не виконували його прохань або недостатньо завзято захищали його.

В результаті тривалих переговорів кривавих зіткнень вдалося уникнути. Ющенко погодився перенести вибори з травня на червень, а згодом на липень 2007 року. Чимало спостерігачів вважали, що в ході цієї кризи Ющенко (на відміну від Тимошенко) не завжди діяв послідовно та намагався знайти компроміс з Януковичем, що тільки поглиблювало кризу. Незважаючи на це, БЮТ, «Наша Україна» та громадський рух «Народна самооборона» повністю підтримували Ющенка й бойкотували більше двох місяців засідання Ради, фактично паралізувавши її роботу. Зрештою, після тривалого протистояння, сторони дійшли згоди про проведення дострокових парламентських виборів 30 вересня.

Готуючись до виборів, політичні партії України стали проводити консультації з метою створення передвиборних блоків й вироблення спільної стратегії. Всього в передвиборчу гонку вступили 20 партій та блоків, майже вдвічі менше, ніж на попередніх виборах. Партія регіонів, комуністи та соціалісти йшли на вибори самостійно. Блок Юлії Тимошенко включав в себе партію «Реформи і порядок», соціал-демократичну партію та безпосередньо «Батьківщину». До блоку