Дивовижні пригоди всередині тіла. Велика подорож від голови до п'ят - Гевін Френсіс
Незважаючи на жарти коміків про те, що для перевіряння товстої кишки потрібно зняти штани і нагнутися вперед, найкраще перевіряти її в положенні лежачи на кушетці, притиснувши коліна до грудей. Мене завжди дивує те, скільки людей вибачаються або ніяково жартують, лягаючи в це положення: «Сподіваюсь, ви перед цим не снідали», «Мені дуже шкода, що вам доводиться це робити», – ніби кишківник настільки бридкий, що в мене як лікаря це може викликати відразу. Таке уявлення можна зрозуміти: нас ізмалку привчають до того, що фекалій не можна торкатись і що пряма кишка і анальний отвір брудні й огидні.
Для більшості лікарів огида від гнійних ран, ректального пролапсу і гангрен не має значення: їх потрібно оглянути, тому естетичний бік питання неважливий. Утім, хоча потворноість має незначне місце в кабінеті лікаря, краса в її словниковому значенні «те, що викликає захоплення» переважає. Складність і економність будови тіла, як здорового, так і хворого, часто є красивою. Якщо гармонія, прихована під шкірою, може бути красивою, то і медичні зображення, наприклад знімки УЗД, теж – згадайте ці зернисті контрастні фотографії, яким відводять почесне місце на каміні або на першій сторінці дитячого альбому. Рентгенівські знімки сповнені особливої невловимої краси незалежно від того, яка частина тіла на них зображена. Вони не лише нагадують нам про скелет і про нашу смертність, а й змушують подивитись на тіло по-новому. Вони бувають подібними на портрети, але іноді вони схожі на пейзажі з контурами, горизонтом і хмарами. Існують паралелі і в термінології: під час роботи у відділенні невідкладної допомоги я часто замовляв знімок «горизонту»[89] колінного суглоба або «панораму щелепи». Той факт, що ці зображення мають медичне значення і допомагають під час діагностування і лікування, лише додає їм краси.
Скульптор Роден казав, що мистецтво не може бути потворним, якщо в ньому є правда; те саме можна сказати про медицину і про створені нею зображення. З медичної точки зору тіло рідко буває потворним, а його зображення своєю естетикою можуть нагадувати твори мистецтва, навіть якщо це зображення… прямої кишки.
Дуглас Дулетто був худорлявим чоловіком середнього віку в окулярах у роговій оправі і в білій накрохмаленій сорочці. Його волосся із сивиною було пригладженим і розділеним по центру. Він чинно сидів на каталці у відділенні невідкладної допомоги, ніби терпляче чекаючи на другу частину концерту камерної музики. На ньому була тонка лікарняна сорочка, а свої вельветові штани він охайно склав і поклав на каталку. Я зняв його папку зі стіни і подивився на аркуш. На ньому було написано: «Чужорідне тіло в прямій кишці».
– Мені страшенно незручно тут перебувати, – сказав він і раптом зашарівся, – але я не можу її дістати.
– «Її» – це що?
– Пляшку, – відповів він. – Я цілий вечір намагався її дістати.
– Яку пляшку?
Він зашарився ще більше, немов сенатор, який потрапив під приціли фотокамер у стриптиз-клубі.
– З-під кетчупу.
Я попросив його лягти на лівий бік і притиснути ноги до грудей – «Я залишив свою гідність за дверима» – і вставив палець у гумовій рукавичці в пряму кишку.
– Напружтесь, – сказав я, – стисніть м’язи так, наче ви намагаєтесь спорожнити кишківник.
Там, куди я ледве міг дотягнутись кінчиком пальця, я знайшов край предмета з товстого скла – настільки глибоко, що мій палець не діставав до його боків. Я вставив пластикову трубку – проктоскоп – і посвітив всередину. Біля пластикових країв інструменту я побачив здорові рожеві стінки прямої кишки з жовтими вкрапленнями фекалій. У центрі, на краю поля зору, виблискувало скло.
– Боюся, її буде важко дістати, – сказав я, – вона досить глибоко.
Він нахилився вперед і затулив обличчя руками; його плечі здригались. У санвузлі, куди виливали фекалії і сечу, я знайшов переносний туалет, а в хірургічному відділенні – бальзам, яким лікують тріщини в анальному отворі. Бальзам розслабляє сфінктер, завдяки чому тріщини загоюються, але я припустив, що він допоможе пляшці вийти з кишківника. Я змастив анальний отвір бальзамом і попросив містера Дулетто сісти на унітаз.
Після того як він кілька разів натужився, я перевів його на кушетку, а потім знову спробував дістати пляшку. Цього разу мені здалося, що я вхопився за неї, але в останній момент вона вислизнула й опинилась ще далі в животі. Я пошепки вилаявся, але містер Дулетто мене почув.
– Що сталось? – занепокоєно запитав він.
– Нічого, – відповів я, – але нам доведеться зробити рентген.
У той час рентгенівські знімки робили на великих ацетатних плівках. Після того як містер Дулетто повернувся в кабінку, я відніс плівку в кабінет і вставив у негатоскоп. Зібралось чимало охочих подивитись на неї.
На передньому плані були кістки тазу, схожі на дві сторони долини; над ними нависали невиразні газоподібні хмарки кишківника – точнісінько як небо на картинах Тернера. По центру вимальовувався якийсь недоречний об’єкт – хмарочос посеред пасторальної сцени. Це були виразні, впізнавані контури брендової пляшки з-під кетчупу. Вона займала частину прямої кишки і сигмоподібної кишки, а її плечики і металева кришка, мов наконечник стріли, були націлені всередину.
– Мені шкода, – сказав я, повернувшись у кабінку, – але доведеться перевести вас у хірургічне відділення. Я нізащо не зможу дістати її самостійно.
Згідно із психологією естетики, цінність мистецтва полягає не лише в сприйнятті краси, а й у здатності викликати різноманітні емоції: сум’яття, здивування, огиду і навіть сором.[90] Рентгенівський знімок, без сумніву, мав естетичну цінність – на ньому зернистим контурам кісток і кишківника протиставлялась вивірена елегантність скла і металу. У цьому контрасті між пляшкою з мас-маркету та органічною формою таза містера Дулетто було щось від поп-арту. «Цей рентгенівський знімок – витвір мистецтва», – подумав я; його можна виставляти в галереї або вночі проектувати на будівлю лікарні. На якусь мить я уявив його в Музеї сучасного мистецтва або в Тейт Модерн, схованим під склом і відгородженим мотузками.
Я продиктував листа хірургам, і носій прийшов відвезти містера Дулетто до них.
– Хірургічний? – запитав носій, і я показав йому кабінку.
Він вивів каталку в коридор, і містер Дулетто підняв руку, щоб помахати мені
