Дивовижні пригоди всередині тіла. Велика подорож від голови до п'ят - Гевін Френсіс
Дейвід МакДовелл долучився до цієї нової західної тенденції пошуку нирок для трансплантацій – кола дарування, започаткованого альтруїстичним донором. Ми познайомилися через спільних друзів, коли він відновлювався після операції.
– Я просто обмінюю запасну частину тіла, яка комусь знадобиться, – сказав він. – Для мене це не спричинило багато незручностей, але комусь може врятувати життя.
Дейвід не знайомий з людиною, якій пересадили його нирку, і, зважаючи на суворе законодавство Великої Британії щодо донорства, ніколи з нею не познайомиться.
– Ризики операції незначні, і, зрештою, навіщо жити без ризику? – Дейвід – вчений, історик, який спеціалізується на Близькому Сході; зараз йому за шістдесят. – Я значно ближче стикався зі смертю, коли працював у Лівані.
Дейвід замислювався над тим, щоб стати донором нирки, відтоді як прочитав статтю в газеті про такі подарунки. Кількома роками раніше його життя висіло на волосині через виразку шлунка, яка кровоточила, і без переливання крові він помер би. Для нього донорство стало хорошим способом віддячити системі, яка врятувала йому життя (у Великій Британії переливання крові безкоштовне – це значно більш традиційний спосіб донорства). Коли його онук народився з хворобою, яка загрожувала його життю й потребувала операції, після шести тижнів інтенсивної терапії та подальшого кількамісячного відновлення в лікарні він відчув, що вже готовий здійснити задумане.
– На той час я вже знав, що мушу це зробити, – сказав він. – Це був спосіб висловити подяку; навіть якби мій онук помер, я б усе одно це зробив, тому що рішення вже було прийнято. Тим не менше я чітко усвідомлював усе, що для нас зробила система охорони здоров’я.
Він написав лист у лондонську лікарню «Гаммерсміт» з пропозицією стати донором нирки і вже трохи більше ніж за рік був на операційному столі.
Я розповів йому, що чув про людей, які шкодували про таке рішення, – особливо тих, хто отримував гроші за донорство. Для них цей процес здавався страшнішим і боліснішим, ніж вони очікували.
– У моєму випадку все було зовсім не так, – сказав він. – Спершу основною проблемою було повернутись у ліжку, тому що шрам спричиняв певний дискомфорт, але це дуже швидко минуло.
Йому зробили операцію о дев’ятій ранку, а вже увечері він почав вставати з ліжка.
– Один розумний лікар пояснив мені, що, чим швидше я почну ходити, тим швидше мене випишуть, – сказав Дейвід, – тому я ходив-ходив увесь наступний день, тримаючись за стійку з крапельницею. Мене перевели у звичайну палату – уночі я дуже погано спав, – а наступного дня мене виписали.
Він пробув у лікарні трохи більше сорока восьми годин.
– Чи хотіли б ви дізнатись, у кого зараз ваша нирка? – запитав я у нього.
– Звичайно! – відповів він. – Але я розумію, чому їм не можна повідомляти цю інформацію. Я б дуже не хотів, щоб хтось почувався незручно або чимось мені зобов’язаним.
Дейвід задумався.
– Коли я йду вулицею, мене тішить думка про те, що я, можливо, проходжу повз людину, у якої моя нирка, що я можу зустрітися з нею й навіть не знати про це.
В Європі є звичай ставити камені на підвищеннях у пам’ятних місцях, але в Тибеті меморіали в горах мають більш безпосереднє значення. Традиційний метод захоронення там – «небесне поховання»: тіло небіжчика ділять на частини і залишають у горах для стерв’ятників. Це досить зручний спосіб поховання на території, де прошарок ґрунту надто тонкий для могили; крім того, він показує, що лише завдяки смерті одних живих істот підтримується життя інших. Земля навколо місць поховання встелена людськими кістками, які нагадують мандрівникам про плинність усього навколо.
Так само як європейці будують піраміди з каміння, щоб вказати шлях мандрівникам, тибетці складають купи каміння вздовж традиційних паломницьких маршрутів. Ці маршрути схожі на меридіани поверх ландшафту; проходячи по цих стежках, пілігрими переносять камені з одного місця на інше. Так само як переміщення спеціальних каменів по колу над хворими вважається способом лікування тіла в тибетській медицині, перенесення каменів навколо певної місцевості в руках і в кишенях пілігримів вважається способом зцілити душу.
Лікувальні камені поширені не лише в Тибеті: у шотландському місті Кіллін є колекція з восьми священних каменів кельтського святого Філлана, роки життя якого датують VIII століттям. Згідно з традицією, потрібно взяти камінь, найбільше схожий на ваш хворий орган, і провести ним по своєму тілу. Відвідувачі можуть побувати у старому млині в Кілліні – кажуть, що перший млин у місті збудував цей святий, – і потримати ці камені. Один із них подібний до обличчя, в іншому завдяки позначкам можна впізнати ребра, а ще інший має заглиблення й нагадує живіт. Також є один камінь темного кольору з надзвичайно гладкою поверхнею – він схожий на людську нирку.
Поет і художник Алек Фінлі цікавиться цими каменями, тож він поєднав цей інтерес зі своїм захопленням трансплантологією. Отримавши замовлення від уряду Шотландії створити національний меморіал «донорам органів і тканин» в Королівському ботанічному саду в Единбурзі, він побудував «тай» – кельтський будинок з дерновим дахом, схожий на ті, які трапляються в гірській Шотландії. У таких будівлях колись знаходили прихисток пілігрими, пастухи й відлюдники. Під час відвідин цей пам’ятник нагадав мені буддистські піраміди з каменю і нагір’я Тибету. Таї будували не тільки як житло: деякі з них мали ритуальне призначення і в них зберігали священні камені.
«Я вирішив, що меморіал повинен проголошувати такі якості, як духовність і прихисток, – писав Фінлі. – Я хотів, щоб він став таким собі житлом, у якому почуття людей у жалобі були б захищені… кімнатою для вшанування покійних, але, оскільки вона в саду, у ній зберігається відчуття буяння зелені й світла».
На даху свого таю Фінлі виклав камені, схожі на ті, що в Кілліні, – вони символізують органи, які померлі віддали живим, а також ті, які пожертвували живі, щоб полегшити життя іншим. На підлозі цієї будівлі в камені зроблено заглиблення, настільки ж опукле й гладке, як хрестильна купіль. Навколо нього в колі викарбувано простий вірш з дев’яти слів, які постійно повторюються:
