Небратнi - Максим Іванович Кідрук
Розділ 5
Синдром Ярмольника
1
На початку протистояння на Майдані Незалежності в Києві наприкінці 2013 року кремлівські вожді трималися нібито осторонь, обмежуючись удавано незворушними, формальними заявами. 3 грудня 2013-го після зустрічі з президентом Вірменії Сержем Саргсяном президент РФ Путін уперше стримано прокоментував Майдан, підкресливши, що «події в Україні більше нагадують не революцію, а погром». Протягом кривавої зими 2014-го російська влада демонстративно не втручалася в події, що вирували в Україні. Перші по-справжньому різкі заяви з боку російських лідерів залунали наприкінці лютого, коли стало остаточно зрозуміло, що режим Януковича програв і встановити проросійську диктатуру в Україні не вдасться. 20 лютого 2014-го Дмитро Медвєдєв, голова уряду РФ, констатував, що «ми з українськими партнерами продовжимо співпрацю в усіх напрямах, про які домовлялись… у той же час потрібно, щоб самі партнери були в тонусі та щоби влада, яка працює на Україні, була легітимною й ефективною, щоб об цю владу, як об ганчірку, ноги не витирали». У цей же час «влада, об яку, як об ганчірку, витирають ноги», продовжувала розстрілювати беззбройних людей у центрі Києва.
Невтручання Росії було лише зовнішнім, показовим. Насправді ще з першого дня демонстрацій на Майдані російські спецслужби за допомогою цілковито підконтрольних інформагентств, телеканалів і сайтів ініціювали агресивну пропаганду проти України. Спочатку — для зриву підписання угоди про асоціацію України та Європейського Союзу. Пізніше — для розколу країни та створення інформаційного підґрунтя військового вторгнення на територію України.
Якщо бути точним, то латентну пропаганду проти України розпочали за десять років до Євромайдану — відразу після Помаранчевої революції 2004-го року. До виявів такої пропаганди, можливої завдяки поступовому заглушенню опозиційних голосів у самій Росії, належить повільне, але цілеспрямоване посилення тиску Російської Федерації на незалежні ЗМІ, контрольовані приватними особами. Спочатку Бориса Березовського змусили віддати контрольний пакет акцій основного телеканалу Росії — «ОРТ»; згодом за борги передали у власність «Газпрому» телекомпанію «НТВ» олігарха Володимира Гусинського; невдовзі припинив мовлення телеканал «ТБ-6» (ТВС), де після зміни редакційної політики працювала частина незаангажованих журналістів «НТВ». За час першого президентства Володимира Путіна найважливіші телевізійні канали Російської Федерації — «ОРТ» («Перший канал»), «Росія», «НТВ» та ін. — перейшли у власність держави або під абсолютний контроль державних компаній. Окрім того, з’явилася низка телеканалів «нового покоління»: «LifeNews», «RussiaToday», «Росія-24», які від заснування провадили агресивне, відверто антиукраїнське мовлення.
2013-го, після початку Євромайдану, російська пропаганда еволюціонувала у відверто шовіністичну, агресивно-імперську та фашистську, набувши вимірів повноцінної інформаційної війни, пріоритетна мета якої — обґрунтувати в очах пересічних росіян зовнішню агресію проти України. Російська пропагандистська машина не гребувала жодними засобами: відверта брехня, постановочні зйомки, немислиме, іноді безглузде перекручування фактів, використання кадрів із фільмів і фотографій з інших, далеких від України конфліктів, для ілюстрації вигадок про Майдан чи події на сході країни — словом, годилося все. Потік брехні та бруду був настільки щільним, масованим, безапеляційним, що в результаті всього за кілька місяців після початку Євромайдану російські ЗМІ створили в уявленні росіян образ «нової України» — країни, в якій процвітають фашизм, безправ’я, бідність, у якій лютує голод і навісніють націоналісти. Картинка видавалася далекою від реальності, такою ж схожою на реальні події, як сповнені життям джунглі Амазонії на холодну марсіанську пустелю. Одначе це не зупиняло російських «журналістів». Українські блогери, журналісти, політики послідовно спростовували розкручені російською пропагандою вигадки, аргументовано доводили брехливість породжених російським телебаченням історій та образів, але потік брехні не слабшав.
Навіщо це Росії? Або, якщо точніше, навіщо це нинішній російській еліті, що заправляє у Кремлі?
Щоб дати відповідь на це запитання, наведу цитату з книги «Ефект Люцифера: Чому хороші люди перетворюються на лиходіїв» відомого американського соціального психолога Філіпа Зимбардо, автора сумнозвісного Стенфордського тюремного експерименту. В «Ефекті Люцифера» Зимбардо аналізує вплив ситуативних чинників на поведінку особистості, зокрема досліджує, як під дією зовнішніх обставин звичайні люди перетворюються на кровожерливих монстрів. Як приклади автор розглядає передумови жахливих зловживань в утримуваній американцями секретній іракській тюрмі Абу-Грейб 2003 року, винищення євреїв нацистами, геноцидів у Руанді 1994-го, в Судані 2006-го та Іраку за часів диктатора Саддама Хусейна.
Ось що пише Зимбардо:
«Якщо владна еліта (країни) хоче знищити ворожу державу, вона звертається до експертів із пропаганди, які розробляють програму ненависті (курсив мій — М. К.). Що може примусити громадян однієї країни настільки зненавидіти громадян іншої, щоб ізолювати тих, катувати та вбивати? Для цього потрібен „образ ворога“, психологічна конструкція, глибоко вкорінювана в голови громадян країни за допомогою пропаганди, яка трансформує інших людей у „ворогів“. „Образ ворога“ — найсильніший мотив для солдата, він заряджає його зброю набоями ненависті та страху. Образ страшного ворога, який загрожує особистому достатку громадян і національній безпеці країни, примушує матерів і батьків відправляти синів на війну та дає змогу урядам по-новому розставляти пріоритети, замінюючи знаряддя праці знаряддями війни.
Це роблять, оперуючи словами й образами. Перефразовуючи давнє прислів’я: коли слово б’є, то й палка не потрібна, передусім ідеться про створення стереотипних уявлень про „інших“ із дегуманізованого образу „інших“ як усесильних, демонічних, абстрактних монстрів, які становлять тотальну загрозу нашим найдорожчим цінностям і переконанням. В атмосфері всезагального страху, коли ворожа загроза видається неминучою, розумні люди починають поводитися абсурдно, незалежні люди підкоряються безглуздим наказам, мирні люди перетворюються на воїнів. Виразні та зловісні образи ворога на плакатах, по телебаченню, на обкладинках журналів, у кіно чи в Інтернеті фіксують глибини лімбічної системи, структури примітивного мозку, і цей процес супроводжується сильними почуттями страху та ненависті».
Упровадження такої «програми ненависті» дозволяє сформувати (або змінити, якщо ми говоримо про вже сформовану особистість) людей — переважно чоловіків, солдатів, — котрі з любов’ю пеститимуть власну дитину, а наступного дня без жалю та сумнівів катуватимуть і вбиватимуть інших чоловіків, не сприймаючи їх за людей, не задумуючись над тим, що у ворогів, імовірно, також є сім’ї, діти, мрії.
ХХ століття можна сміливо наректи «століттям масових убивств». Із 1915-го в Туреччині було знищено та закатовано 1,5 млн вірмен. У 1930–1940 роках німецькі нацисти в таборах смерті ліквідували не менш ніж 6 млн євреїв, 3 млн
