Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи - Сергій Миколайович Поганий

аварію застали Майорця зненацька. Уже до 5-ї ранку міністр вийшов на роботу, намагаючись розібратися в ситуації, яка склалася в далекій Прип’яті. Дякувати Богу, рівні радіації, здається, трималися в межах норми, а число жертв було невисоким. Хоча, як би там не було, аварія точно затримає виконання річного виробничого плану і може підірвати стабільність усієї енергомережі. Вони мали відновити функціонування АЕС якомога швидше; в іншому ж разі це поставить під загрозу не лише планові показники, а й кар’єрні перспективи Анатолія Майорця. Таким чином, звіт, який Міністерство Майорця підготувало для ЦК Компартії, загалом був досить оптимістичним.

Документ підписав Олексій Макухін, 1-й заступник Майорця, колишній міністр енергетики та електрифікації УРСР, під керівництвом якого й здійснювалося будівництво ЧАЕС. Підготовлений звіт базувався на доповідних, представлених Віктором Брюхановим. Директор ЧАЕС поінформував партійних керівників, що вибух, який стався о 1:21 ночі, зруйнував дах і частину стін 4-го енергоблока. Це викликало пожежу, яку ліквідували до 3:30. Двадцять п’ятеро пожежників і дев’ятеро інженерів були госпіталізовані, проте посадові особи системи охорони здоров’я підстав для вживання спеціальних заходів щодо захисту персоналу АЕС чи евакуації жителів Прип’яті не бачили. Оператори охолоджували реактор, а Міністерство вивчало причини і наслідки інциденту. Ситуація здавалася повністю контрольованою.

Протокол передбачав створення комісії з розслідування причин інциденту. Хтось у ЦК чи Раді Міністрів постановив призначити в комісію людей якомога найвищого рівня. Особою, яка мала очолити комісію, став начальник Майорця — Борис Щербина, 66-річний заступник Голови Ради Міністрів, відповідальний за питання паливно-енергетичного комплексу. Людина суворих поглядів, суворих рішень і суворих дій. Окрім того, до складу комісії входив сам Майорець, деякі посадові особи з його Міністерства, експерти з інших міністерств і науковці з Академії наук. Перші члени створеної комісії, експерти середньої ланки з різних міністерств, вилетіли з Москви в Прип’ять близько дев’ятої ранку. Вони приземлялися в Києві і вже звідти автомобілем чи іншим літаком відправлялись у Прип’ять на ЧАЕС. Того дня приземлиться чимало літаків, а на атомну електростанцію прибудуть десятки співробітників та експертів з Москви.

*

Міністр Майорець вилетів із московського аеропорту близько 16-ї години 26 квітня. Він не розраховував провести у Прип’яті більше ніж дві доби. На календарі була субота, а тому Майорець сподівався, що все нормалізується до початку наступного тижня. Володимир Мар’їн, провідний експерт ЦК із питань нагляду за діючими АЕС, також виглядав оптимістичним. Його обнадіювали новини про те, що рівні радіації не підвищилися. «Як не дивно, вдалося уникнути забруднення, — говорив він іншому учасникові комісії. — Це справді феноменальний реактор». Геннадій Шашарін, заступник Майорця з питань експлуатації АЕС, якого відкликали з відпустки у Криму, планував створити групи експертів, які б оцінювали збитки і консультували з питань відновлення виробництва. Керівники будівництва обмізковували проблему ремонту даху енергоблока.

Перші сигнали про те, що насправді ситуація — значно критичніша, з’явилися, коли делегація приземлилася в Києві. Міністр енергетики УРСР доповів Майорцю, що рівні радіації на станції перевищують норму. З Києва керівники вилетіли у Прип’ять, де, на їхній подив, адміністрація АЕС їх не зустріла — не було ані Брюханова, ані його заступника Фоміна. З’явився лише завжди енергійний і рішучий Василь Кизима, голова управління будівництва. Тоді як місцеві партійні чиновники взялися за Майорця, Мар’їн і Шашарін, спеціаліст-ядерник Майорця, стрибнувши у джип Кизими, поїхали до зруйнованого реактора. Помітивши руїни ще з дороги, вони були шоковані. Масштаби аварії здавалися значно більшими, ніж про них доповідалося у звітах Брюханова. «Погляньте, в яку халепу ми потрапили. Просто чудово. Тепер ми зав’язнули в цьому разом із Брюхановим і Фоміним», — поскаржився Мар’їн. Кизима також почав звинувачувати Брюханова. Шашарін пригадував, як Кизима говорив, що «від цього розмазні Брюханова він нічого іншого й не очікував. На думку Кизими, рано чи пізно це мало статися».

Кизима зупинив авто біля купи розвалин під стіною 4-го енергоблока. Усі вийшли. «Кизима ступав без найменшого страху, — згадував Шашарін, — виглядаючи дуже відповідальним. Він шкодував, що після всіх тих зусиль, які було витрачено на будівництво станції, вони прогулються руїнами плодів своєї ж праці». Мар’їна побачене розлютило. Лаючись, він буцнув ногою блок графіту. Тільки пізніше Мар’їн дізнався, що графіт випромінював 2000 рентгенів радіації за годину. Частинки ж уранового палива на місці випромінювали 20 000 рентгенів. «Нам стало складно дихати, — згадував Шашарін. — Очі боліли, почався сильний кашель, а десь глибоко всередині відчувалося серйозне занепокоєння і незрозуміле бажання поїхати звідти геть». Спеціалісти відправилися в підземний бункер АЕС, де й зустріли керівників станції.

Прибуття експертів із Москви, а незабаром — і самого Майорця з помічниками стало справжнім полегшенням для Брюханова і його команди. Пригнічені та з відчуттям своєї вини, вони, як і раніше, не розуміли, що ж спричинило аварію. Приїзд вищого керівництва зменшив їхню тривогу і зняв відповідальність за подальші дії. Віднині вони несли відповідальність лише за скоєне. Присутні в бункері відзначали, що керівники станції виконували будь-яке доручення, однак самостійно жодних рішень не ухвалювали. «Приїзд державних лідерів мав позитивний психологічний ефект. Всі вони, хто займав вищі посади, були людьми серйозними і вселяли довіру. Здавалися, що нарешті прибули люди, які все знали й все розуміли, — згадував Сергій Парашин, секретар парткому станції. — Ми ж, персонал, робили все машинально, неначе сонні мухи. Стрес був надто глибоким. Як і наша віра в те, що реактор не міг вибухнути».

Якими б розлюченими від дій Брюханова і Фоміна не були Мар’їн і Шашарін, схоже, вони, як і перші двоє, відмовлялися сприймати дійсність і наслідки інциденту. Навіть відчувши на собі проблеми з диханням, навіть пройшовшись серед шматків графіту, який могло викинути лише з активної зони реактора, високопосадовці відмовлялися визнавати, що реактор вибухнув. Кожен у галузі — від низів до верхів — жив із міфом про безпечність реактора. Окрім того, як уже зазначав Мар’їн, відтепер усі вони несли відповідальність за аварію. Мар’їн вважався ключовою фігурою в ЦК, відповідальною за діяльність галузі ядерної енергетики, а Шашарін, будучи заступником міністра енергетики, ніс аналогічну відповідальність на урядовому рівні. На підлеглих можна було звалити відповідальність за незначні інциденти, однак ситуація на ЧАЕС була занадто серйозною, щоб вирішувати її таким чином. Думок же відносно того, що наслідки могли бути ще грандіознішими, узагалі не допускалося. Простіше було вірити в те, що реактор залишався неушкодженим: принаймні в цьому разі спеціалісти знали, що потрібно робити. У разі ж якщо реактор зруйновано, їхній досвід не надавав жодних підказок, як виправити ситуацію.

Між тим Майорець,