Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи - Сергій Миколайович Поганий

допомоги. Чугунов повернувся, щоб привести підмогу. Увійшовши о сьомій ранку разом з трьома молодими інженерами в 4-й енергоблок, він побачив, що Ситніков, спершись на стіл, страждав від нудоти. Поруч з ним стояли Олександр Акімов і Леонід Топтунов, начальник нічної зміни та інженер управління реактором, на очах яких і сталася аварія. Вони також почувалися жахливо. Аркадій Усков, один з інженерів, що прибули на допомогу, описував Топтунова як «деморалізованого і розгубленого. Він просто мовчки стояв». Разом з іншим інженером Ускову все-таки вдалося відкрити один із клапанів. Вони почули шум води, яка побігла по трубах. Зі свого боку, Акімов, Топтунов і ще один інженер мали справитися з другим клапаном. Коли Усков із колегами відкрутили свій, вони пішли перевірити, як справи в Акімова та інших. І Акімов, і Топтунов блювали.

Віктор Смагін, ще один новоприбулий у 4-й блок, зустрівся з Акімовим і Топтуновим, коли ті поверталися на пульт управління. Смагіну інженери здалися «вкрай пригніченими, з набряклими темно-коричневими обличчями та руками... Їхні губи та язики розпухли настільки, що вони ледве могли говорити». Обоє мали чіткі ознаки радіаційного ураження, однак не це турбувало Акімова і Топтунова. Смагін описував їх як збитих з пантелику і сповнених почуття провини. «Ніколи цього не зрозумію, — говорив Акімов Смагіну, теж начальникові зміни, який того ранку мав замінити Олександра на пульті управління 4-го енергоблока. — Ми все зробили правильно. Чому ж так сталося?» Ще за мить Акімов продовжив, звертаючись до Смагіна у зменшувальній формі: «Так боляче, Вітя. Ми дійсно напартачили».

Коли Усков і його колеги відкрили другий клапан і прийшли на пульт управління, Акімов і Топтунов вибігли в туалет, оскільки їх продовжувало нудити. «Як ти?» — поцікавився Усков у Леоніда Топтунова, коли той повернувся із вбиральні. «Нормально. Вже почуваюся краще, — відповів Топтунов. — Можу ще трохи попрацювати». Працівники, які прийшли на допомогу, відвели Олександра Акімова і Леоніда Топтунова в 3-й енергоблок. У руках Олександр ніс копію програми турбінного випробування. Він розумів, що ці папери — його остання надія довести, що в інциденті в 4-му енергоблоці їхньої вини не було. Одного з товаришів Акімов, — пояснюючи, що лише виконував програму, — попросив передати ці документи його дружині. І тільки їй. Здається, він більше нікому не довіряв. Зміна Акімова нарешті закінчилася. Карета швидкої відвезла його у Прип’ятську міську лікарню. Смерть Олександра Акімова настане 11 травня, того ж самого дня, коли помре лейтенант Володимир Правик. Леонід Топтунов піде з життя три дні потому.

У 4-му енергоблоці, допомагаючи відкривати клапани, залишалися Смагін, Усков та інші інженери. Вода лилася в зону реактора, однак ніхто не знав, куди саме. Ця вода ставала радіоактивною і затоплювала підземні відсіки реактора. Коли інженери наступної зміни виглянули з вікна, вони не повірили власним очам: реакторне відділення 4-го енергоблока лежало в руїнах, а серед уламків плавали квадратні блоки графіту з активної зони реактора. «Побачене нами були наскільки кошмарним, що ми навіть не осмілювалися говорити про це вголос», — згадував Усков. Коли інженери доповіли про графіт Михайлові Лютову, науковому керівникові відділу ядерної безпеки, той, щойно прибувши, відкинув їхні побоювання. Повна назва посади Лютова звучала так: «заступник головного інженера з наукових питань». І він заявив: якщо хтось назве йому температуру графіту всередині реактора, він зможе точно описати стан реактора. Колеги знову наголосили — в реакторі графіту не було, він лежав ззовні. Лютов не вірив. «І хоча він вважався моїм керівником, я почав кричати на нього, запитуючи, що ж, якщо не графіт, то могло бути?!» — зауважував Смагін. Нарешті Михайло Лютов визнав — там справді був графіт.

Більше не можна було заперечувати цього факту. Однак як графіт опинився ззовні? Вони перевірили графітні блоки, які мали встановити на п’ятому реакторі (все ще перебував на стадії будівництва), — усе залишалося непошкодженим. Єдиним іншим джерелом міг стати реактор 4-го енергоблока, що також пояснювало б надзвичайно високі рівні радіації на ЛЕС. Утім, мало хто наважувався оскаржити твердження відносно того, що реактор не міг вибухнути. «Розум відмовлявся вірити, що сталося найгірше з можливого», — писав того ж дня у своєму щоденнику Усков. Як і Смагіна, його засмутив той факт, що Лютов відмовлявся визнавати очевидне. «Стрес був занадто глибоким, — як і наша віра в те, що реактор вибухнути не міг», — зазначав Сергій Парашин, підсумовуючи ситуацію через кілька місяців. «Масове заперечення. Більшість бачили, що відбувалося, однак не хотіли цьому вірити».

*

Не встигло сонце піднятися над руїнами 4-го енергоблока, як у бункер Чорнобильської атомної електростанції почали прибувати високо-посадовці з Києва. Найбільш впливовим серед них був Володимир Григорович Маломуж, 2-й секретар Київського обкому КПУ, який кілька місяців тому очолював київську делегацію на XXVII З’їзді партії в Москві. Брюханов зателефонував йому раніше, щоб поінформувати про інцидент — щоправда, тоді його доповідь була дуже загальною. Тепер Парашин звернувся до Брюханова разом з одним із керівників Київського обкому, натякаючи, що Маломуж уже чекає на офіційну заяву про причини аварії і про ситуацію на АЕС.

Брюханов делегував це завдання Парашину. Коли документ, який було складено за участі доволі великої кількості чиновників, підготували, Віктор Брюханов поставив підпис на ньому разом із начальником лабораторії дозиметрії АЕС Володимиром Коробейниковим. У цьому документі містилася загальна інформація про інцидент, включаючи руйнування даху 4-го реактора. Окрім того, у тексті було прописано рівні радіації: 1000 мікрорентгенів на секунду біля ЧАЕС і 2–4 мікрорентгени в місті. Ці значення (особливо ті, що стосувалися ситуації на АЕС) були видаванням бажаного за дійсність. Брюханов розумів: фактичні рівні були вищими. Однак зважаючи на те, що шкали доступних їм дозиметрів обмежувалися значення в 1000 мікрорентгенів, директор вирішив вказати саме ці дані. Рішення Брюханова підтримав і Коробейников, який здійснював заміри у Прип’яті. Його заміри вказували, що радіонукліди, або атоми з нестійким ядром, які і є джерелом іонізуючого випромінювання, порушуючи нейтрони в людському ДНК і перешкоджаючи його функціонуванню, характеризуються дуже коротким періодом напіврозпаду та розсіюються без будь-якої шкоди. Як виявилося, радіоактивна хмара, утворена після вибуху, наразі не поглинула місто.

Ураховуючи, що Коробейников також вказував на низькі рівні радіації, Брюханову здалося, що шокуючі дані, які надходили безпосередньо з атомної електростанції, можна проігнорувати. Серафим Воробйов, начальник штабу цивільного захисту ЧАЕС, передав свої цифри через кілька хвилин після розпорядження Брюханова відчинити підземний бункер, аварійний штаб директора і його підлеглих керівників. Воробйов скористався своїм дозиметром — єдиним на станції зі шкалою у 200