Таємна історія Радянського Союзу - Павло Правій
Ленін, Троцький, Зинов’єв, Бухарін, Радек вважали себе видатними теоретиками. Як більшість революціонерів, вони були руйнівниками. Руйнівники не люблять будувати. Їм будувати нудно. За своїм психологічним типом усі вони були схожі на Че Гевару, який полюбляв воювати, розстрілювати і катувати, словом те, що називається «революцією». Че Гевара нудився на посадах голови Національного банку та міністра промисловості. Стихія Леніна і Троцького – боротьба. Боротьба люта, пекельна, емоційна, відкрита. З царатом, з «буржуями», з «петлюрівцями» і, зрештою, один з одним. Вони билися за ідеї – самі посади для них були не цікавими. Длубатися у папірцях, готувати проєкти рішень з організації заготівлі дров у Костромі або «закриття» смертельно небезпечної посади секретаря Єлатомського райкому ВКП(б) Тамбовської губернії, яка вчергове стала вакантною, було нижче за їхню гідність і дуже нудно. Цю важку ношу і взяв на себе «сіренький» Йосип Віссаріонович Сталін. Його не засмучувало те, що офіційно такої посади за партійним статутом не було. Головне – можливості, які вона відкривала. Сталін, як і більшість грузинів, розумівся у застіллях, був приязний і привітний з усіма, мав непогане почуття гумору. І це вводило усіх в оману. І поки вожді намагалися перекричати один одного і перевершити у словесних баталіях, Сталін непомітно, але ефективно будував підмурівок своєї влади. А параноя в цьому випадку йому ще й допомагала, роблячи удвічі хитрішим, утричі лицемірнішим, ушестеро виверткішим. Ось як змальовує засідання Політбюро Борис Бажанов: «Першим заходить Зинов’єв, він не дивиться у бік Троцького, і Троцький теж робить вигляд, що його не бачить, і розглядає папери. Третім входить Сталін. Він прямує просто до Троцького і розгонистим широким жестом дружелюбно тисне йому руку. Ясно відчуваєш фальш і брехливість цього жесту; Сталін – ярий ворог Троцького й на дух його не виносить» [2]. Це вже після смерті Леніна. Розпал війни за владу. Зинов’єв – союзник Сталіна. Троцький – ворог. Тепер скажіть, хто з них політик, а хто ні?
Секрет перемоги Сталіна, про яку ще говоритимемо, в тому, що він був одним із небагатьох політиків у компанії політичних горлопанів, які не розуміли елементарних принципів, за якими політика працює.
Повертаємося до створення СРСР. Отже, з’їзд обрав Центральний виконавчий комітет у складі 371 депутата. Цей орган формував Раду народних комісарів, Верховний суд та Президію ЦВК, яка була вищим органом влади у періодах між сесіями ЦВК. Було обрано одразу чотири голови цього органу – по одному від кожного суб’єкту СРСР: – від РРФСР Михайло Іванович Калінін; – від УСРР Григорій Іванович Петровський, росіянин, народився на Харківщині, освіта – 2 класи школи при духовній семінарії; – від БСРР Олександр Григорович Червяков, росіянин, народився в Білорусі, закінчив Олександрівське військове училище, підпоручник (лейтенант); – від ЗРФСР азербайджанець Нариман Кербалаї Наджаф огли Нариманов, письменник, культурний та театральний діяч, русофіл. Троє з них були звичайними маріонетками, причому двоє – Калінін і Петровський входили до сталінської «зграї». Четвертий – Нариманов – мав хисткі позиції навіть на Кавказі. На посаді опинився за особистим наполяганням Леніна, але одразу ж товариш Сталін ініціював його цькування і з Москви, і в Баку. Але в-основному енциклопедія має рацію: усі чотири голови ЦВК СРСР були рівноправні. Тобто не мали жодних прав. Все вирішувалося в ЦК ВКП(б) і його Політбюро. А на той момент до Політбюро входили Ленін (фактично вже недієздатний), Сталін зі своїми союзниками Каменєвим та Зинов’євим, Троцький, а також Риков і Томський, яких «троцькістами» зовсім не назвеш. Фактично ще з 1921 року Троцького було поступово ізольовано. Як з’ясувалося, суперечка між Сталіним і Ленинім щодо державного устрою не мала серйозних розбіжностей. Бо на практиці СРСР став не федеративним союзом незалежних республік, а все тією ж імперією, тільки під красивими гаслами про інтернаціоналізм, самовизначення народів та культурну автономію.
Власне, поглинання «республік» почалося раніше. Наприклад, Християн Георгійович Раковський (син болгарського поміщика, уродженець Османської імперії) ще 28 грудня 1920 року, на посаді голови Ради народних комісарів Української Соціалістичної Радянської Республіки, підмахнув з радянською Росією «союзний договір». РРФСР формально визнавала «незалежність» УСРР, але бралася «відстоювати її інтереси». Скринька просто відчинялася: тривали переговори з Польщею щодо укладення мирної угоди (майбутня Ризька) і поляки категорично вимагали, аби радянська Україна була незалежною. Ленін пішов Пілсудському назустріч, як завжди обдуривши й підсунувши під красивою обгорткою цукерочку з відходів життєдіяльності організму. Про те, як Раковський насправді відстоював «незалежність» України, свідчить не лише вивезене дочиста зерно у 1921-1922 роках, але і його ставлення до всього українського: «Декретування української мови як державної є реакційна, нікому не потрібна справа» [59].
Схожі договори підписувалися також і з Білоруською СРР, Соціалістичною Радянською Республікою Грузія, Азербайджанською СРР тощо. І вже тоді обмежувався їхній суверенітет, зокрема, Москва бралася «представляти інтереси» цих та інших республік на Генуезькій конференції. Але влившись у «лоно» Радянського Союзу, «республіки-сестри» втратили навіть крихти тієї волі, що залишалася. Договір про Створення СРСР вельми великий і цілком його не цитуватиму. Скажу лише, що за ним Москва забирала собі: – зовнішню політику; – право зміни зовнішніх кордонів (тобто спокійно могла віддати, наприклад, Румунії, частину України без згоди останньої); – оголошення війни та укладення миру (думки українців враховувалися за принципом «ми порадилися і я вирішив»); – встановлення системи зовнішньої і внутрішньої торгівлі; – укладання зовнішніх державних позик (тобто Україна, маючи власний Народний комісаріат фінансів, виходити на зовнішні ринки запозичень не мала права); – встановлення організації основ Збройних сил (тобто Україна не мала власної армії); – затвердження єдиного державного бюджету, встановлення монетної, грошової і кредитної системи, а також системи загальносоюзних, республіканських і місцевих податків (тобто Україна не мала власної грошової системи і власного монетного двору). Там ще 15 пунктів, але зрозуміло, що коли держава не має власної армії, валюти, зовнішніх стосунків, монетарної, податкової, кредитної політики, то це не держава, а провінція імперії на чолі